Східна казка

Чи було, чи не було,

Чи то вітром надуло,

Чи припхали у візку

Та й покинули в ліску,

Коли день за день чіплявся,

А в кишені місяць грався.

Достеменно не відомо,

Але нас чекають вдома,

Бо у шаха, хвала всім,

Народився син Килим.

І не хтось, а сам Імам

Ходить слідом за малям.

І слідкує кожну мить,

Як малюк сидить, лежить,

Щоб не впав і не забився

(наче він скляний родився).

Нехай панькаються з ним…

Я про інше розповім:

Як тим часом й бідняку –

Сіромасі, жибраку,

Народила жінка сина

(сьома у сім`ї дитина).

Батько ледь не збожеволів:

"Не побачу більше волі!"

Бідний плаче, сльози льє

І чолом поклони б`є,

Просить у Аллаха хліба,

Бо у мисці тільки риба,

Ще й в кутках голодні діти,

Яких нікуди подіти.

Поки просить сіромаха

Щастя й долі у Аллаха,

Я розмову поведу

Про шахівну молоду.

Полюбляла молодиця

У садку, біля криниці,

Відпочити в холодочку

Від Килима, від синочка.

Та й незчулася, коли

Огорнули її сни.

Бачить молода шахівна

Сон, як казка, дивний-дивний.

Чудо-дерево росте,

Корінь в небо геть іде,

А два стовбури могутні

На землі лежать, як трутні.

В гілочках живуть тварини,

А в корінні дві пташини,

Кожне пір`ячко яких

З намистинок золотих.

Уночі – зірками сяють,

Вдень – з промінчиками грають.

Кожен ранок, як край сонця,

Заглядає у віконце.

Прилітають ці пташини

До коріння деревини.

І виспівують про те,

Що людей у світі жде.

– Де, сестрице, ти літала? –

Перша пташка запитала.

– Я була в палаці шаха.

Вже прийшла до нього сваха,

А не знають дивні люди,

Що біда в їх домі буде.

Бо коли Килим народився,

В Долі кошик загубився.

Пройде, сестро, двадцять зим,

І залишить дім Килим.

Забере Килима дев,

Що живе серед дерев.

Зникне шахзаде із ним,

Як зникає в небі дим.

А ти, люба, де була?

Що побачити змогла? –

Друга пташка запитала. –

Де ти цілу ніч літала?

– Я була у всіх і всюди:

І в пустелі, де верблюди,

І в горах, і біля моря

Бачила немало горя.

Он хоча б у бідняка,

Що бідніший жебрака,

Народила жінка сина

(сьома у сім`ї дитина).

Ох! Намучилася з ним,

А назвала Ібрагим.

Схожий він, як дві краплини,

На осяйного Килима.

Якщо купить шах його,

Сина збереже свого.

Так пташки погомоніли

Й за край неба полетіли.

А шахівна молода

Сльози ллє: "Прийшла біда! –

Й розказала чоловіку

Про свій сон страшний до крику. –

Не натішилася я сином

Моїм хлопчиком Килимом!

Забере Килима дев,

Що живе серед дерев.

Зникне шахзаде із ним,

Як зникає в небі дим..."

Шах, щоб довго не страждати,

Бідняка звелів шукати.

І таємно від усіх,

Помолившись за свій гріх,

Стару відьму посилає,

Бо вона всі чари знає,

Купувати малюка

В сіромахи бідняка

Тож столітня Фатіма,

Як спустилася пітьма,

Завітала в бідну хижу

Й принесла пекмез та їжу,

А ще гаманець з грошима,

Щоб забрати Ібрагима.

Батька сумнів огортає:

"Геть! Такого не буває!

Хто платив би за пусте?

Каже Фатіма не те."

А стара все набавляє,

Пара на столі складає

І гукає знов і знов,

Щоб арап приносив плов.

Тож продав бідняк дитину,

Як раба або скотину.

Хай тепер він їсть щодня

Пересмажене ягня,

А його маленький син,

Ходить так, як сам Килим.

Ми залишимо їх тут,

Хай хлоп`ята підростуть.

Я ж розмову поведу

Про девиху злу й лиху.

Надоїло лютій жінці

Залишатись наодинці,

Поки дева в темний ліс

Полювати кінь поніс.

Стала сина научати:

"Я старенька в тебе мати.

Мені важко хліб пекти

І казан води тягти.

Як залишуся одна

Я на день або на два,

Нікому й сказати слова,

А яка вже там розмова…

Щоб була якась розрада,

Ти мені із Ірем-саду

Принеси шахівну пері.

Вона пройде крізь ці двері

Й стане жінкою тобі,

А невісткою мені.

– Де ж той сад? – питає дев.

– Там, де океан дерев,

Там, де Море і Земля

Зустрічаються щодня.

На, візьми оці ключі

І лети лишень вночі,

А удень ховайся в лісі,

Так написано у книзі.

Ці ключі, що я тримаю,

Від воріт самого раю.

Як потрапиш в Ірем-сад,

Заховайся в виноград.

Прийдуть пері погуляти,

Скинуть з себе крила й шати,

Щоб скупатися в струмку.

Ти хапай собі одну –

Ту, що має білі крила,

Бо у них шахівни сила.

Пері забирай сюди

Й не давай їй пить води.

Хай вона пообіцяє,

Що не вернеться до раю.

Крила ж не тягни з собою,

Бо одружишся з бідою.

Поки дев шукає сад,

Щоб сховатись в виноград,

Я згадаю про Килима

І хлопчину Ібрагима.

Вони ходять, як брати,

Наче вийшли із води.

Заборонено усім

Говорити, де Килим.

Одягають їх в одне,

Наче поряд шахзаде.

В золоті обидва сплять,

З срібла й золота їдять.

За бажанням все за мить,

До "братів" тече й летить.

Навіть мати в злу годину

Не завжди впізнає сина.

Тільки люди помічають:

Як один в садку гуляє,

Інший меч бере у руки

І військові вчить науки,

Чи поїде разом з шахом

Полювати звіра з птахом…

Промайнуло двадцять зим.

Шах помер. Тепер Килим

Править замість батька взявся –

Та не в батька він удався.

Нецікаво все йому,

Викликає сон й нудьгу.

Як шахівна не просила

Вгамуватися Килима,

Він своє веде життя,

Як малесеньке дитя.

Тож як треба щось рішати,

Ібрагим іде в палати.

Та прийшло в країну Лихо,

До столиці вкралось тихо,

А як перейшло потоки,

Засурмило на всі боки:

"Це напав сусідній шах –

Всемогутній падишах.

Воїнів іде лавина.

В нас немає й половини.

Ну а син його Махмуд –

Богатир, не шалапут."

Як почула це шахівна,

Впала просто на коліна

І благає:

– Сину мій!

Військо викликай мерщій.

І проси допомогти

Всіх, хто зможе з нами йти.

А Килиму нема й діла:

– Чи ростуть у мене крила,

Чи я – сам великий шах –

Маю повзати в ногах

І просити допомоги,

Наче дервіш край дороги?!

Так не буде! Є на те

Ібрагим – раб шахзаде.

Його скільки годували,

Наче бая, шанували?!

Хай тепер іде у бій

І рятує спадок мій.

А не схоче, то скажи,

Що не буде голови.

Мати хоч і сварить сина,

А іде до Ібрагима:

– Не сиди, прошу, без діла.

Йде на нас велика сила.

Як не вийдемо на бій,

Втратимо весь спадок свій.

Тож збирайся, Ібрагим,

Захищати власний дім.

Багатир схопив меча,

Взяв найкращого коня

І поїхав геть хлопчисько

Ворогів шукати військо.

Поки він долає шлях,

Сам сусідній падишах

У шатрі у шахи грає

Й свого сина научає.

Тільки дивна ця наука

Для Махмуда, наче мука,

Він засидівся без бою…

Як прославитись герою,

Коли шахзаде Килим,

Не вступає в бій із ним?

Раптом чують, вартовий

Засурмив: "Іти у бій!

Піднялася курява,

Суне ворогів орда!

Воїнів, як саранчі!

Шаблі сяють і мечі!"

Вийшов в поле падишах,

Охопив вельможу жах,

Бо вважав, що у Килима

Війська рівно половина,

І не відає про те,

Хто на нього полем йде.

А тим часом Ібрагим,

Наче шахзаде Килим,

Наказав усім воякам

Зайву привести коняку

Й прив`язати до сідла

Лантух сіна чи зерна,

Й одягти на лантух лати…

(Раз, два, три – і є солдати.)

Падишах до Ібрагима

Посилає свого сина,

Щоб сини-багатирі

Перемовини вели.

А ті вийшли в чисте поле,

І питають: "Доле, доле,

Чи зійтися нам в бою

Й скласти голову свою,

Чи удвох на ратнім полі

Запитати щастя в долі?"

З`їхались, дістали зброю,

Б`ються день – нема спокою,

Б`ються другий, а дарма –

Перемоги теж нема.

Сіли трохи відпочити.

Падишах гукає: "Діти!

Пропоную інший бій.

Хто покаже розум свій,

На маленький шахівниці,

Той і переміг у бійці."

Сіли грати.., крок один…

Першим виграв Ібрагим.

Другий раз сідають грати

З падишахом на палати.

Перший хід, іще один,

Знову виграв Ібрагим.

Падишах хоч і сердитий,

Але слово ніде діти.

Тож без битви і без слави

Ворог геть минув застави.

А славетний Ібрагим,

Наче шахзаде Килим,

В`їхав в місто через браму,

А потрапив до підвалу.

Хай сидить він на бобах,

(Так віддячив йому шах.)

Я ж згадаю про шахівну,

Усіх пері королівну

І про злу, скупу девиху,

Що родилася від Лиха.

Як приніс шахівну дев,

Що живе серед дерев,

Стала пері обіцяти:

– Я назву девиху – "мати",

Якщо ти, мій милий, любий,

Принесеш кольє від згуби.

Його носить джин Алі –

Шах всіх джинів на Землі.

А допоки – я в печері

І не вийду до вечері.

Дев від люті зеленіє

І, як звір у лісі, виє.

А девиха про своє:

– Принеси мені кольє.

Твоя пері добре знає:

Хто прикрасу потримає,

Або зможе поносити,

Буде вічно в світі жити.

– Мамо, клопіт це, та й годі, –

Дев заплакав на городі. –

Де ж мені шукати джина?

Він не птах і не тварина.

Дух його літає вільно…

Це бажання божевільне!

– Сину, є такі краї,

Де пісок сховав гаї, –

Каже жадібна девиха,

Донька падишаха Лиха. –

Там десь, глибоко у скелі,

Джин живе серед пустелі.

Кожен ранок до світанку

Він летить до річки Ганко,

А своє кольє і шати

Зачиняє за чар-грати.

Може грати ті відкрити

Тільки той, хто свої битви

Вигравав на штучнім полі,

А тепер сидить в неволі.

Чула я, що шах Килим

Так поводиться із ним.

Дев до міста полетів

І на мінареті сів

Та й почав гукати шаха:

" Гей!

Виходь!

Виходь, невдахо!

Не ховайся за стіною,

Вийди, говори зі мною

Чи віддай раба свого,

Що у ямі п`є вино.

А не то – зруйную місто,

Заберу скарби дочиста."

Бачить шах – біда прийшла –

Клопіт зайвий принесла.

Щоб себе не турбувати

Шах гукає: " Де ти, мати?

Де твій клятий Ібрагім,

Дев явився вже за ним.

Не самому ж в пащу йти,

Легше іншого знайти.

Віддавай йому раба,

А як ні, то йди сама."

Жінка сльози витирає,

Й на поталу випускає

Юнака, що серцю любий,

Що тепер іде до згуби…

Плаче бідна не за сином,

А за милим Ібрагимом.

Дев хлопчину підхопив

І додому полетів.

А тим часом мудра пері

Заховалася за двері

І почула, як девиха,

Донька падишаха Лиха,

Ібрагима научала

І йому ключі давала:

"Якщо хочеш далі жити,

Маєш нам тепер служити.

Дасть мій син тобі коня,

Кращого ніде нема.

Кінь той має гарні крила,

І така у крилах сила,

Що на край землі за мить

Він, мій любий, долетить.

Ти поїдеш в ті краї,

Де пісок сховав гаї.

Там десь, глибоко у скелі,

Джин живе серед пустелі.

Кожен ранок на світанку

Він летить до річки Ганко,

А кольє своє і шати

Зачиняє за чар-грати.

Як дістанеш те кольє –

Збережеш життя своє."

Поки мати розмовляє,

Дев коняку забирає:

" Чи здуріла зовсім мати!

Як!? Пегаса віддавати?

За яке таке кольє?

Я залишусь тут, як є?.."

І знайшов таку кобилу,

Що підкови погубила.

А до того ж ще й стара,

Наче відьма чи Мара.

Ібрагим узяв скотину,

Прив`язав до деревини,

Наносив води і сіна,

Щоб не мучилась тварина,

І зібрався вже іти,

Раптом чує: "Не швиди!"

Озирнувся Ібрагим

І побачив Нуш-Ханим –

Чарівну шахівну пері,

Яку дев хотів крізь двері

У свої ввести палати,

Бо просила його мати.

Серце в юнака забилось,

Від кохання загорілось,

Полетіло до красуні,

Щоб її долоні юні

Зігрівати в холоди

Й боронити від біди.

А красуня теж тріпоче –

Слово вимовити хоче,

Та не може, бо у мові

Запала вогонь любові.

Пригорнув юнак дівчину,

Усіх пері королівну:

–Я життя тобі віддам!

Хай єднає нас Імам.

– Згодна, – каже Нуш-Ханим, –

Тільки, милий Ібрагим,

Треба вирватись на волю,

Щоб з`єднати наші долі.

Є у дева кінь крилатий.

Як би нам його забрати?

Якщо на його спині

Протримаєшся три дні,

Стане він тобі слугою

Й забере нас із тобою,

Занесе на край Землі,

Де живе той джин Алі.

Він поверне мені крила,

Бо у них всіх пері сила.

А девиха і злий дев,

Що живе серед дерев,

Нас ніколи не знайдуть

І зі світу не зведуть.

Хай тоді й єднає нас

Сам Імам у добрий час.

Поки дев десь полював,

Ібрагим коня сідлав.

Кінь його топтав і бив,

Наче вітер, скрізь носив,

Тільки хлопець у сідлі

Протримався аж три дні.

На четвертий кінь сказав:

– Де я тільки не літав,

В небесах і під водою

Я носив тебе з собою.

То ж тепер проси, що хочеш,

Навіть світла серед ночі.

– Щоб світити – місяць є.

Серце ти врятуй моє.

Віднеси нас з Нуш-Ханим, –

Каже тихо Ібрагим, –

В ті далекії краї,

Де пісок сховав гаї,

Де в землі, а чи у скелі

Джин живе серед пустелі.

Кінь людину підхопив,

Поряд й пері посадив

І полинув над лісами,

Над глибокими морями,

Обганяючи думки,

Що, неначе дим, легкі.

Хай летять, а я вам всім

Дещо інше розповім.

Якось прохолодним ранком

Джин прийшов до річки Ганко

Та й побачив там людину –

Не пташину, не тварину.

Здивувався джин нівроку,

Бачачи таку мороку.

"Як сюди ти прилетів,

Як здолав ти сто морів? –

Запитав у Ібрагима. –

Ти ж не пері, а людина."

Хлопець джину розказав,

Як від дева сам тікав

І спасав кохану милу,

Усіх пері королівну.

Джин недовго слухав сповідь,

Враз збагнув, про що говорять

Й каже хлопцю:

– Віддавай

Ті ключі, що дев у рай

Брав для чарівних воріт.

Я сховаю їх як слід.

А як ні, пеняй на себе –

Ящірку зроблю із тебе.

– Я б віддав, та ось біда,

Пері ті ключі взяла.

І сказала, що коли

Тут на річковій землі

Побудуєш ти палати,

Золоті поставиш грати,

Райський розведеш садок

Та із рибками ставок,

А іще дістанеш крила,

Ті що пері загубила,

То вона тобі ключі

Принесе аж уночі.

Джин недовго провозився

І з крильми не забарився.

Ще не встигло красне сонце

Зазирнути у віконце,

Як з`явилися палати,

Золоті на вікнах грати,

Райській начебто садок

І із рибками ставок.

Все, як треба, як просили, –

Геть на все хватило сили.

Пері крила ті наділа

І додому полетіла.

Джин і бідний Ібрагим

Зачекались Нуш-Ханим.

Та як день утратив чари,

Появилась із-за хмари

Зграйка пері і раби,

Що несли від них дари.

Джину Нуш-Ханим сказала:

– Я ключі твої сховала

Тут, у лампі. На, дістань,

Тільки духом зразу стань.

Дуже горлечко тоненьке,

Так не влізти, мій рідненький.

Джин у лампу враз подався.

Тільки-тільки заховався,

Пері горлечко закрили,

Джина в лампі й зачинили,

А раби за три гори

В море лампу віднесли.

І з тих пір наш Ібрагим

Разом з пері Нуш-Ханим

Стали жити у палатах,

В золотих гуляти шатах.

Їсти плов і хліб гарячий,

Гомін слухати дитячий.

Ох! Забули ми про дева.

В нього нова королева –

Донька падишаха моря.

Бідна дівчина від горя

Плаче й плаче увесь час…

Та ця казка не для вас.

Смт. Шишаки, Полтавська область, Миргородський район, 2015р