Чекати...
Вона, як завжди, поцілувала сон свого найменшого,
Посміхнулася новій зморшці у люстерку ванної кімнати.
Їй вдавалося найкраще, ні, просто неперевершено
Чекати його до вечора і зранку знову починати чекати.
Він їй віяв прохолодою через прочинену шибку вірою.
Вона її слухала і гортала хвилину за хвилиною до світанку.
Тримала себе за життя: варила борщ, заправляла салати олією.
І думала: чи брав він ложку до рук, чи не й встигає чистити автомат.
Вона згадувала усі його успіхи і наносила хрестиками на сорочку.
Коли він умиється з дороги, її очі уже інші, але такі ж повні
Торкнуться кожного вигину його тіла, що й досі шукає прицілом точку.
То буде колись, а зараз треба збирати для нього спокою, хоч зовні.
Вона вкотре прибрала кімнату, бо сьогодні забула дихати.
Обійняла найменшого, він найбільше питає про тата.
Брала читати книжку, потім іншу, а читала молитву тихо.
І знала: найкраще вона уміє, ні, усе, що вона уміє - щодня на нього чекати.
Софіївська Борщагівка, 24.07.2022