32

Спинилась природа в зажурі, а може в чеканні?

Насупилось небо, холодить обличчя дрібний, білий сніг.

Торкнуся чолом до хреста із самого рання,

вітаю мій сину, вітаю наш ангел…

і квітів букет на змерзлую землю приліг.

Ковтаючи сльози, казати ні слова не смію,

але ж скільки тільки тобі я сказати не встиг?!

Твій погляд з портрету такий…

передати не вмію,

пробач мені сину, що смерті спинити не встиг!

Аби тільки міг, я б кулям підставив би спину,

закрив всеньке небо я серцем,

та байдуже чим!

Віддав би усе, аби врятувати дитину,

але сніг пече і я не зараджу нічим…

Тобі тридцять два, і навіки залишиться стільки…

не буде дарунків, обіймів, вітань і гостей.

Лишилась могила, журба і спогади тільки,

і кущ полиновий в душі гіркотою росте…