Мамині груші
Той, що вчора хлопчина, сьогодні – вояк,
Він тонутиме в днях, хоча буде на суші,
Доторкається снів і відчує на смак:
На старому столі пахнуть мамині груші.
І не буде межі між свідомим і сном,
І не буде кінця між «знайти» і «втрачати».
Там між сотнями дій було чорним гріхом
У чужому саду груші - яблука рвати.
Там немає рушниць, бо немає війни,
В тому дивному сні пахне травами в хаті,
Там оті вояки, що були ще дітьми,
Із старої верби перший " меч" свій учились стругати.
І над хатою в сні ще красується дах,
Там лелеки на нім порозплющують очі.
Там було щось таке трохи більше за страх:
Може перша любов, чи то чар дивоночі?
Не продовжити мить переораних снів,
Бо на ранок ми всі – розтривожені душі.
Ти прокинешся враз від ракетних боїв –
І із рук матерів враз покотяться груші.
І вони будуть тихо молити творця,
Щоб вернув їм назад їхню доню чи сина.
І вони витиратимуть сльози з лиця,
Їх частина душі теж на варті країни.
Ну а там зрозуміло усе, два на два..
Кожен день проживаєш немов би останній..
І здається тут зайві і пафос й слова..
Треба встигнути все ..
Війна, дружба, кохання!.
Бо назавтра тебе вже нема на землі..
І по вулицях інші ходитимуть люди.
І любитимуть інші.
Ласкаві і злі ..
А ти станеш весняним дощем ( головне Україна що буде!).
Тільки треба вернутися,
Треба авжеж..
І побачить лелеку у себе на хаті.
Випить воду з криниці, в дворі де живеш
З`їсти маминих груш світлий день відстояти!.