з рубрики / циклу «УКРАЇНО МОЯ»
Схопивши вербу за густу косу,
Збиваючи колінами росу,
Ридає в річку, як хлопчак малий,
Поранений отаман січовий.
Вже плоті біль не відчуває він.
Стоїть у вухах монотонний дзвін
Шабель, що козаків рвуть на шмаття,
Останній крик, з яким іде життя
Та кулі свист, глухий удар об сталь
І ребер хруст розбитих мов кришталь.
– Де ж синьоокі лицарі мої?
Озвіться голосисті с`оловї! –
Отаман зводить очі до небес.
У відповідь завив бродячий пес:
– Нема коша! Всіх братиків нема!
Орел над ними жадібно кружля.
Вас хитрий лях у пастку заманив,
Козацькі душі чисті загубив!
Упав отаман у траву слизьку:
Слизьку від крові. Смерть відчув близьку…
Із комишу лях вийшов до води
Промовив: – Він ще жиє, подиви!? –
Пістоль в козацьке серце дулом впер.
Отаман мовив: – Щоб вас чорт ізжер!
Вхопивсь за шаблю, та не зміг піднять:
– Прийшла година видно помирать.
Не врятував я братиків своїх!
Простіть мене! Прости Господь за гріх!
Прощайте запорожці православні!...
Від пострілу здригнулись дикі плавні.
