Ридає душа занехаяна…
На шпальтах примарної вічності
Пишу я буття свого повість.
У тіні моєї величності
Ховається зраджена совість.
В чорнило добірної підлості
Пір’їну вмочаю блудливу.
Рукою безглуздої гідності
Строчу справедливість брехливу.
В ній, сповнений честі й сміливості,
Крилечка розкинувши янгольські,
Пильную тюрму справедливості,
Возcівши на звої євангельські.
Долаю списом непорочності
Зміюку, без суду знекровлену.
Малюю ікону наочності,
Значущості власної сповнену…
Лоївка коптить неприкаяна
Хвальби незаслуженим трунком.
За чванства безсилим лаштунком.
