Дикі гуси
Здавалося весь світ завмер…
Дощі лили, що не злетіти.
Туман такий, що світу Божого не видно.
Вже запізнилися до осені, неначе у свинячу пору відлітати в вирій,
А кляті ті ракети все летіли, природу- мати зупинили…
Та на світанні бідолахи -здійнялися угору сміло,
Прощальне коло утворили,
Всі дружньо стали в ключ,
І тихо полишили- краї, де все потомство народили.
Сумне село їх споглядало клином,
Немов прощалось теж,
Дивилися усі у слід,
Та не бува життя без бід,
І звідки не візьмись фатальний той «мопед»…
Летить, гуде, не видно зовсім,
За хмарами, що схожі також на туман.
У зграї сірій, ледь помітний,
Вожак, що вів усіх в країну, де зимують мрії
Раптом прощально, як в останнє- махнув крилом,
Вдивився в сіру віддаль,
Спокійно так вдихнув повітря,
І з точністю обравши ціль,
Він проти вітру полетів у вир.
Бо знав-
Не вартий той політ нічого,
Як не досягнута в нім ціль…!
А дикі гуси знову прилетять додому
І принесуть в моє село тепло і весну знову,
Займуть свої старі й збудують нові тут гніздечка,
Відродять знов життя з яєчка.
Нічого так не варте в білім світі,
Як життя!
І тільки Бог напевно знає, що все це не дарма?!
В.С.Курзанцев