Мої вірші ніхто не бачив
я їх нікому не читав.
Можливо, щось вони і значать,
та я нікого не питав.
Я їх писав ще у дитинстві,
ховав тихенько від батьків.
Хоча це було явним вбивством —
невинних тисячі рядків.
Тепер же я чекаю внуків
і все пишу, і знов ховаю.
Боюся власний серця стукіт,
боюсь, що він буде останнім.
І Бог тоді погляне сумно,
покаже тисячі листів:
«Чому ж повів себе так дурно?
Куди талант ти свій подів?»
І тут вже слів я не знайду,
хоч скільки б я писав віршів.
Без сил до ніг Його впаду:
«Пробачте, Батьку, я згрішив».
Та поки маю трохи часу —
хоч збірку прочитать одну.
Не буде більше в мене шансу,
якщо я зараз не почну.
Три дні афішу малював —
своє ім’я, адресу й дату.
Два дні її я прикрашав,
і ось приклеїв до театру.
Хто ж знав, що я не доживу
до виступу свого на сцені…
Стою до Господа впритул,
гріхи тримаю міцно в жмені.
Нічого в світі не змінилось,
та лиш мене тепер нема.
Скорбота швидко закінчилась,
для мене ж почалася тьма.
Вірші мої лежать в шухлядах,
не дочекавшись адресатів.
Вже зрозуміли — я їх зрадив,
зробив з них вічних арештантів.
Залишилось моє ім’я
на вітром зірваній афіші…
І ту закинуть у сміття,
ламаючи для мене вічність
Україна, 2024