Не вистачить слів
Я давно не писала віршів -
не тому, що немає хисту...
Просто немає потрібних слів
для віршів такого змісту.
Я хотіла б писати про ночі,
що проведені мною без сну,
коли щосили напружуєш очі,
розглядаючи кляту війну.
Про вогні ППО, шахеди, ракети,
про тремтіння землі і в мені.
Про питання "як ти?" і "де ти?"
і "чи побачимось ще навесні?"
Як сказати мені про тривогу,
що вривається воєм у сни?
Як оспівувать холодну підлогу
і мій прихисток у дві стіни?
Як писати про скрол в телеграмі
після вибуху — "збиття чи приліт?"
Про коротке "живі" відправлене мамі?
Про мій тремор і холодний піт?
Та чи вистачить літер в абетці
змалювати мрію серед рядків —
бачити, як дитина сміється,
а не ховає своїх батьків.
Я хотіла б писати про стрáхи,
та немає в мене страху —
мене давно не лякають "бахи",
коли чергую на своєму даху.
Як писати мені про місто,
що за ніч стає домом одним?
І коли ракета не лишає під’їзду —
ми стираємось разом із ним.
Та і як мені передати
небажано бажанні світанки?
Я не хотіла їх зустрічати,
але радію кожному ранку.
Мабуть не даремно не пишу віршів
про цю війну без причин і змісту.
Для нашого болю не вистачить слів,
не вистачить жодного хисту.
Київ, Україна, 28.06.2025