Повернення
Частина №8 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Темної ночі, коли місто безпробудно спало, раптово відчинилися ворота біля дальньої сторожової вежі, і на вулиці беззвучно ринули озброєні чим завгодно повстанці, очолювані групою Хряща. У цих знайшлися не тільки пістолети, але навіть і гвинтівки, хоча Перець був абсолютно впевнений, що такої зброї у повстанців немає.
Як вдалося без шуму захопити сторожову вишку? Тепер про це вже ніхто не розповість, оскільки охоронець, який заснув на посту, так і не прокинувся, зарізаний одним із помічників Хряща. Хитромудрий план виявився вірним: усі літуни вночі спали, тому ніхто не патрулював місто зверху. На інших дозорних вишках, звиклі до непорушного спокою, охоронці спостерігали тільки за кромкою темного лісу і прислухалися до нічних звуків. Але ніщо не порушувало сонної тиші, що панувала в околицях.
Напевно, якби всі нападники беззаперечно виконали накази ватажка, то їм, швидше за все, вдалося б до ранку тихо захопити місто повністю. Але, як відомо, людська нетерпляча жадібність не раз уже зводила нанівець багато грандіозних планів. Ось і цього разу вона підвела повстанців.
Поки основні сили кинулися до мерії, щоб захопити її і склади зброї, розташовані в підземеллях під будівлею, невелика група головорізів вирішила під шумок поживитися. Заздалегідь домовившись, вони непомітно відокремилися від основних сил і ковзнули в напівтемряву бічного провулка. Вибравши один із будинків, бандити увійшли в під`їзд і зайнялися грабунком. Намагаючись не шуміти, вони зламували замки, стрімко вривалися у помешкання і, не даючи отямитися господарям, просто вбивали їх.
- Потім ніхто нічого не розбере, - посміхнувся ватажок. - А все добро ми приховаємо до кращих часів.
- Дожити б до них, - пробурчав неголений коротун, квапливо згрібаючи в мішок речі, виявлені в платтяній шафі.
- Не бухти, а роби, що сказано!
- А я що? Я роблю...
Виправдовуючись, коротун розвів руками і зачепив велику настільну лампу, що стояла на тумбочці. Немов у сповільненому кіно, лампа почала хилитися, зісковзуючи з тумбочки. Невдалий коротун кинувся до неї, намагаючись зловити на льоту, але зачепився за низьку лавку, яку не помітив у темряві, і впав. При цьому він за інерцією влетів головою в посудну шафу. Від струсу на підлогу з гуркотом посипався посуд, розбиваючись вщент. Уламок вази встромився в шию невдахи і той закричав від болю.
У стіну хтось сердито постукав. Пролунали приглушені голоси роздратованих сусідів, які вимагали припинити неподобство. У коридорі грюкнули двері, і в квартиру заглянув заспаний сусід у нічному халаті. Він уже роззявив рота, щоб висловити своє невдоволення, але побачивши картину, що відкрилася, злякано відступив назад.
- Тримайте його! - гаркнув ватажок грабіжників.
Двоє його поплічників, що стояли найближче до дверей, кинулися навздогін за непроханим гостем, але той виявився тямущим літуном. Швидко зметикувавши, у чому річ, він кинувся до сходового майданчика, перестрибнув через поручні та свічкою злетів угору колодязем до самого верхнього поверху.
Переслідувачі кинулися сходами нагору, але втікач швидко відчинив вікно сходового майданчика і ступив у нічну темряву. Підбігши до віконця, грабіжники визирнули назовні і помітили силует літуна над дахом сусіднього будинку.
- Стріляй, поки не пішов! - штовхнув перший бандит у бік напарника, вказуючи на літуна.
Другий вихопив пістолет і майже не цілячись вистрілив. Звісно ж, він не влучив, але гучний постріл сполошив округу. У вікнах найближчих будинків почало спалахувати світло, грюкнули вікна - назовні визирали перелякані мешканці.
- Ну, все пропало, - пробурмотів перший. - Потрібно швидко забиратися звідси, поки нас не спіймали. Та і Хрящу краще не знати, через що здійнявся галас, а то він із нас шкіри злущить...
Не змовляючись, бандити помчали вниз і вискочили на вулицю слідом за своїми подільниками, які теж пустилися навтьоки.
У місті почалася стрілянина, крики. Десь спалахнув вогонь - його червоні сполохи піднялися вище за дахи будинків. З`явилися озброєні літуни, які з усіх боків прямували до центру, в бік мерії. Тихий переворот не вдався, у місті розгорялася битва.
* * *
На першому поверсі двоє незнайомих здорованів у чорній формі, яку я в місті бачив уперше, упевнено заступили мені дорогу до сходів на другий поверх. Такого ще не бувало.
Кажуть, що форма знеособлює. У цьому випадку дуже було схоже на правду. Пам`ятаєте мультфільм про Вовку в тридев`ятому царстві: "Ну-бо, двоє зі скриньки - однакових з лиця..." Ось і ці обидва здоровані, схожі, наче близнюки, були могутньої статури, широкоплечі, з міцними біцепсами і потужними шиями, на яких сиділи вузьколобі голови з маленькими олов`яними очима і твердокам`яними щелепами. Коротше кажучи, класичний приклад вишибал.
- У чому річ? - здивувався я, намагаючись обійти перешкоду.
Але обидва охоронці синхронно зробили крок ліворуч, перекриваючи мені шлях, і вказали на бічний коридор.
- Вам туди, - байдужим голосом промовив крайній здоровань. - У перший кабінет.
- Не потрібно мені в перший кабінет, - спробував заперечити я. - На мене чекає радник із цивільного права!
Але вартові були непохитні.
- На вас чекають у першому кабінеті.
Уже розуміючи, що сперечатися абсолютно марно, я невиразно пробурмотів щось про зворотно пропорційну залежність розумових здібностей і перекачаних м`язів, але це не справило на двійнят жодного впливу. Вони байдуже дивилися кудись у далечінь поверх моєї голови, вочевидь, прозріваючи там, за межею всесвіту якусь премудрість, недоступну такій жалюгідній особі, як я. Робити було нічого, і я поплентався в зазначеному напрямку.
У коридорах першого поверху мені ще не доводилося бувати. Утім, вони не надто відрізнялися від другого - та сама тиша і спокій, такі самі стандартні двері і застояне, пропахле канцелярщиною повітря.
Піддавшись неусвідомленому внутрішньому протесту, я не став стукати, а відразу ж відчинив двері першого кабінету і зі зверхнім виглядом рішуче ввалився всередину.
- А я-то гадав, коли ти вже спроможешся з`явитися, - зустрів мене знайомий життєрадісний голос.
За старим облупленим столом, вкритим чорнильними плямами й потемнілими від часу подряпинами, сидів власною персоною Діанус. Щоправда сьогодні товстун мав зовсім не такий вигляд, як під час нашої останньої зустрічі в моїй квартирі, коли заявився в дірявих спортивних штанях і засмальцьованій брудній майці. Зараз він був одягнений у таку саму сувору чорну форму, як і охоронці, з єдиною відмінністю - у петличках у нього матово відблискували срібні емблеми із зображенням голови о двох профілях, що дивляться в різні боки.
Помітивши моє збентеження, Діанус посміхнувся і махнув рукою, вказуючи на стілець, який стояв навпроти по інший бік столу.
- Не бійся, сідай.
Я мовчки присів на запропонований мені стілець і обвів поглядом кабінет. Він виявився абсолютно порожнім - голі стіни, два вікна, стіл і кілька стільців. Ось і вся обстановка. На порожньому ж столі лежала одна-єдина тонка канцелярська папка, зав`язана стрічками, і мені чомусь відразу стало незатишно.
- Так, атмосфера тут, треба визнати, і справді спартанська, - простеживши за моїм поглядом, прокоментував господар кабінету. - Зате нічого не відволікає від справи.
Діанус уважно подивився на мене і, не дочекавшись реакції, невдоволено насупився:
- Це що ж, голубе, ти так і будеш у мовчанку грати?
- У якому сенсі?
- А в такому... якщо вже прийшов, то нічого відмовчуватися. Викладай усе, як є!
Я з подивом витріщився на нього.
- Але ж це ви самі мене викликали! Я, власне кажучи, і не збирався... ну, в тому сенсі, що не знаю, про що говорити...
- Хм... він не знає, бачте...
Діанус швидко відбарабанив пальцями по кришці столу якийсь вигадливий ритмічний малюнок, пильно роздивляючись мене, наче якийсь цікавий взірець.
- Не знає він... - глузливо передражнив товстун. - А хто знає?! Може, спільники твої?
- Та поясніть толком, про що йдеться? - попросив я, відчуваючи, що сталася якась плутанина. - Абсолютно нічого не розумію, які спільники?! У чому мене звинувачують?
Діанус посерйознішав, розпустив стрічки на папці і, відкривши її, уважно прочитав кілька речень, потім перегорнув сторінку і щось звірив на ній із попереднім текстом, водячи пальцем по рядках. При цьому він кілька разів кидав на мене спідлоба допитливий погляд. Відбувалося щось надзвичайне, абсолютно незрозуміле і лякаюче. Мені спало на думку, що десь хтось у надрах канцелярії припустився випадкової помилки, через яку тепер і загорівся весь цей сир-бор.
- Послухайте, це якась помилка, - звернувся я до візаві. - Мені нема в чому зізнаватися і жодних спільників у мене немає.
- Хто б казав... - незадоволено покривився Діанус. - А як же твоє друге і третє я?!
Від такої заяви в мене навіть дар мови віднявся. Перша думка, що промайнула в голові, була про те, що мій опонент збожеволів. Вочевидь, ця думка виразно відбилася на моєму обличчі, бо Діанус повільно закрив папку, зчепив пальці рук на рівні обличчя і, опустивши на них підборіддя, втупився на мене.
- От не зрозумію я: чи то ти, Сергію, такий дурень непрохідний, чи то хитрун, яких світ не бачив, - розмірковуючи, промовив він. - Гадаю, що все ж таки хитрун...
Вирішивши про всяк випадок не сперечатися, я обережно припустив:
- Ну, якщо ви маєте на увазі альтер его, тобто несвідоме...
- Та годі вже жартувати! - перервав мене Діанус. - Ти чудово розумієш, що йдеться про твої інші іпостасі в образі бувалого солдата і цього... злодюжки.
- Якого ще злодюжки?
- Твого приятеля із замашками аристократа. Невже ти настільки наївний, що не здогадався?! Це ж твої нові друзі.
- Сірий і Воронін?!
- А хто ж іще?! Тільки не намагайся мене переконати в тому, що ти досі ще не зрозумів, що вони - твої власні прояви в інших імовірностях буття?
Ось уже після таких слів я і зовсім очманів і не зміг навіть вимовити ні слова, а господар кабінету продовжував:
- Напевно бігти задумали, змовилися, так? Але ж і не здогадуєтеся зовсім, що, як навіть якимось дивом вам пощастить потрапити в підземелля і відшукати там залишки виходу з лабіринту, то повернутися у свою реальність зможе тільки один із вас! Розумієш?! Лише один! Цікаво було б подивитися, як ви цю проблемку вирішувати станете. Утім, усе це гіпотетично, а викликав я тебе сюди з іншої нагоди...
- З якої? - видавив я із себе.
У цей час із вулиці несподівано пролунав звук пострілу і якісь відчайдушні крики. Потім почувся тупіт людей, що наближався. Знову пролунав постріл.
- А ось по цій!
Діанус раптово тицьнув пальцем у бік прочиненого віконця, з якого дедалі голосніше лунали звуки заворушень. Роздратовано зморщившись, він сховав папку у висувну шухляду столу, замкнув її на ключ і рішуче встав. Розправивши форму, господар кабінету дістав із внутрішньої кишені великий пістолет і впевнено попрямував до виходу, а я розгублено дивився йому вслід.
- Що відбувається? Поясніть...
- Бардак! - коротко відповів Діанус.
Уже біля самих дверей він обернувся і співчутливо порадив:
- Та не сиди ти сиднем, як бовдур...
- А що ж мені робити?
- Прокидайся, поки не пізно!
І в цей час десь поруч так оглушливо гримнуло, що тріснули шибки у вікнах і обсипалися осколками на підлогу. Від несподіванки я підскочив і... прокинувся.
За розбитим вікном у темряві ночі колихалися зловісні багряні відблиски, лунали постріли і відчайдушні крики. Інга злякано притулилася до мого плеча і, тривожно дивлячись на заграву за вікном, яка поступово розросталася, прошепотіла:
- Сергію, що це?!
- Не знаю, але щось дуже недобре.
- Ох, мені чомусь страшно...
- Не бійся. Швидко одягайся, ми повинні потрапити в мерію, - упевнено сказав я.
Якщо чесно, то ніякої особливої впевненості сам я не відчував, але хотів якось підбадьорити Інгу, яка в цю хвилину виглядала переляканою до смерті дитиною.
Тільки зараз до мене дійшло, що бесіда з Діанусом насправді виявилася просто звичайним сном, хоча... аж надто якось хитро переплелося сновидіння з дійсністю. І там начебто ще щось таке було... про що товстун мені натякнув, щось важливе... утім, нині не до вирішення туманних ребусів. Потрібно рятувати Інгу та й себе теж від небезпеки. Здається, я вже починав здогадуватися про те, що відбувається на вулицях - напевно, повстанці вдерлися у місто під покровом нічної темряви.
Одягнувшись нашвидкуруч і застібаючи на ходу ґудзики, ми вискочили з помешкання, зачинили за собою за звичкою двері та зсипалися вниз по сходах, перестрибуючи через дві, а то й три сходинки. Скособочені двері під`їзду висіли на одній завісі.
На вулиці панувала цілковита плутанина. Безладно метушилися напівроздягнені люди. Тягнуло пропаленим гаром, забиваючи дихання. Над самими дахами будинків стелилися масні клуби чорного диму - десь неподалік горіла будівля. У дальньому кінці вулиці з`явився якийсь натовп людей, озброєних кийками і саморобними списами. Вони загрозливо рушили до центру. Самотній літун злетів їм назустріч і кинув у натовп кілька важких каменів. Пролунав постріл, і він звалився вниз, немов зрізаний.
- Біжимо!
Я схопив Інгу за руку і наполегливо потягнув у бік центральної площі, яка, на щастя, була зовсім неподалік. Схоже, думка сховатися в будівлі міської мерії прийшла в голову не тільки нам. Багато городян щодуху бігли в тому ж напрямку. Назустріч над нашими головами промайнуло кілька літунів, у руках яких я помітив гвинтівки. Зупинившись наприкінці будинку і перекинувшись кількома фразами з тими, хто тікав, вони влаштувалися на дахах по обидва боки вулиці і причаїлися за вентиляційними трубами.
Тим часом ми дісталися площі і підбігли до вхідних дверей мерії. На власний подив я виявив тут тих самих охоронців-двійників з мого дивного сну, тільки цього разу на них не було чорної форми і стояли вони на вулиці перед дверима. У кожного через плече був перекинутий короткоствольний карабін. Вони діловито розподіляли біженців. Усіх жінок відправляли в притулок, який, як виявилося, розташовувався у величезному підвалі під головними сходами, які вели на другий поверх.
- Сергію, будь ласка, не лізь уперед, - тихо промовила Інга, благально склавши руки. - Дуже тебе прошу! Я... я тебе люблю...
- Я тебе теж! Не хвилюйся, все буде добре.
Натовп, що напирав ззаду, роз`єднав нас. Інга кілька разів змахнула над головою руками, але незабаром я втратив її з поля зору.
- А куди мені? - запитав я в охоронця.
- На другий поверх, там усе пояснять.
Збігши сходами нагору, я відразу попрямував до кабінету радника з цивільного права. Двері були відчинені навстіж. Через них входили і виходили стурбовані люди зі зброєю в руках. Посеред кімнати лежали великі ящики, пофарбовані в отруйно-зелений колір. З них виймали новенькі гвинтівки і роздавали тим, хто входив. А біля самих дверей пірамідою стояли металеві ящики, з яких мій перший знайомий у місті - літун Леон виймав обойми з набоями і видавав стрільцям. Керував цим процесом особисто Гунар. Помітивши мене, він помахом руки підкликав до себе.
- Добре, Сергію, що ви вже тут, допоможете мені з організацією.
- Але я ж не військовий і нічого в цьому не розумію.
- А що тут розуміти?! Потрібно забарикадуватися і розставити стрільців біля кожного вікна на обох поверхах. А на горищі зібрати ударну групу літунів, які мають бути готовими в будь-яку хвилину піднятися в повітря і закидати гранатами тих, хто наступає. До речі, теж візьміть гвинтівку і патрони...
- Навіщо це?
- А як ви думаєте відбиватися від нападу цих проклятих повстанців, коли нас обкладуть з усіх боків? Можливо, олівцями або канцелярськими скріпками?!
Я на мить уявив собі, що стріляю в живих людей, таких самих, як і я сам, і мене одразу занудило.
- Ні. Я не зможу.
Радник кинув на мене швидкий погляд і презирливо скривився.
- Слинявий інтелігент...
Я ледве стримався, щоб не нахамити йому у відповідь, а замість цього обережно запропонував:
- Може, варто пошукати якісь шляхи для відступу? А ще краще потайки вивести мирних жителів із міста на час, поки вщухнуть бойові дії...
Гунар насторожено впився в мене холодним поглядом.
- Яким чином?
Я вже відкрив було рот, збираючись пояснити, але радник різким помахом руки зупинив мене.
- Стоп. Вийдемо в сусідній кабінет.
Гунар стрімко вийшов у коридор, швидко обмінявшись із Леоном якимись непомітними жестами, яким я не надав значення. Зайшовши в сусідній кабінет, радник розвернувся і впритул пильно подивився на мене.
- Отже, яким чином ви пропонуєте здійснити евакуацію?
- Підземеллями, звісно. До речі, цілком імовірно, що вдасться взагалі вибратися з долини в реальний світ. Насамперед підуть жінки і діти... - я на мить затнувся, оскільки дітей у місті й не бачив жодного разу, і продовжив: - Ну, потім ті, хто слабший, і люди похилого віку, а вже останніми...
Але тут радник наполегливо перервав мене:
- Стривай, звідки тобі відомо про підземелля? І що ти знаєш про вихід із долини?
Гунар був явно схвильований розмовою так, що навіть не помітив, як перейшов на ти.
- Ну, як... адже ви ж самі вчора розглядали схему, на якій вочевидь були вказані якісь підземні ходи, що ведуть за межі міста. Це ж будь-кому зрозуміло. Та ще й...
Я раптом абсолютно чітко згадав слова Діануса з мого сну про те, що десь у підземеллі зберігся залишок виходу з лабіринту.
- Що?
- Знайомий один казав, що під містом у підземеллі залишилася частина лабіринту, яким можна повернутися...
- Куди?
- У свій світ. Принаймні, він так сказав.
- Хто він? Ім`я!
Щось у голосі й у погляді радника мені дуже не сподобалося.
- Не знаю його імені, - спробував я викрутитися.
- Так... цікаво... знайомий без імені... - Гунар злостиво усміхнувся, відступаючи на крок.
За кілька миттєвостей його фізіономія змінилася до невпізнання. Зазвичай доброзичлива з прихильною посмішкою, зараз вона перетворилася на зловісну маску.
- Ах ти щеня! - прошипів він. - Обдурити мене надумав?! Хочеш зруйнувати те, що створювалося багато років?!
- Зачекайте, - я сторопів від такої разючої зміни. - Хіба не краще буде замість кровопролиття вивести людей у нормальний звичайний світ?! На свободу, де всі будуть рівні і кожен зможе жити так, як захоче? Де батьки зможуть самі виховувати своїх дітей?
- Так, правий був Перець, коли пропонував тебе тихо прибрати, поки ти не почав воду каламутити!
Від цієї заяви в мене й щелепа відвалилася, а Гунар продовжував:
- Це мій світ і іншого мені не потрібно! Тут я роблю те, що хочу, тому мене все цілком влаштовує. І я нікуди звідси не піду, і нікого звідси не випущу, навіть якщо доведеться перебити більшість ідіотів з обох сторін! Утім, Перець дотримується тієї ж думки. А всякі борці за свободу та іншу нісенітницю нам тут не потрібні! Зрозуміло?!
Я спробував щось заперечити, але він вихопив пістолет і спрямував мені прямо в живіт.
- Стій на місці, музиканте! Смикнешся - пристрелю...
Не випускаючи мене з поля зору, радник трохи повернув голову до дверей і голосно крикнув:
- Леоне, швидко сюди!
За мить літун уже стояв у дверях, спантеличено переводячи погляд з мене на радника і назад.
- Цього до повернення Перця зв`язати й посадити в камеру... ти знаєш у яку. І не дозволяй йому ні з ким розмовляти! Якщо не послухається, пристрели без розмов.
Леон негайно беззаперечно кинувся виконувати наказ. Він зв`язав мені руки за спиною міцним шнуром. Потім із якоїсь ганчірки спорудив кляп і заштовхав його мені до рота з такою силою, що я не міг навіть язиком поворухнути.
- Добре, і ще зроби так, щоб дорогою в камеру його ніхто не впізнав.
Літун на мить замислився, а потім вискочив із кімнати. Гунар підійшов впритул до мене і злобно процідив:
- Ну що, музиканте, догрався?! А я-то тебе захищав...
Повернувся Леон із великим мішком і вправно натягнув на мене так, що на видноті залишилися тільки ноги.
- Пішли...
Він узяв мене за руку і вивів у коридор. Останнє, що я почув від радника з цивільного права, було неголосне:
- До зустрічі, музиканте... скоро Перець повернеться...
* * *
Світла пляма швидко наближалася, заповнюючи собою все попереду. Туманна завіса поступово розріджувалася, втрачаючи непроникну щільність, і раптово летючий корабель вискочив з її порядком обридлих одноманітних клубів на відкритий простір. На всі боки простягалася долина, вкрита лісовими заростями. Далеко попереду проглядався ланцюг високих гір.
- Ну ось, ми все ж прорвалися! - радісно оскалився Джим. - А казали, що нічого не вийде.
Але чомусь ніхто його не підтримав. Усі мовчали й напружено вдивлялися вдалину, де спухали клуби чорного диму. Здоровань обвів нерозуміючим поглядом несподівано притихлих членів екіпажу і розгублено запитав:
- А чого це ви всі такі серйозні?
Перець тицьнув пальцем у бік димної завіси.
- Тобі це нічого не нагадує?
Джим вдивився в зазначеному напрямку і знизав плечима.
- Здається, там якесь поселення...
- Дурна твоя макітра, це ж наше місто!
Здоровань недовірливо посміхнувся і похитав головою.
- Ні... ти жартуєш, Перець. Як же це може бути наше місто, коли ми летіли зовсім в інший бік?!
- Це ще раз підтверджує, що ми потрапили в просторово-часову петлю, - пояснив Сірий. - Як це й не сумно констатувати, проте нас винесло назад у долину... тільки, як мені здається, з протилежного боку.
- Ну й діла... - Джим розгублено почухав у потилиці, потім пом`яв масивну щелепу й невпевнено перепитав: - А що ж це за дим тоді? Чого там відбувається?
- Здається мені, нічого доброго... - промовив Воронін.
Похмурі клуби чорного диму над містом одразу нагадали йому ту війну, що залишилася в минулому житті. Під ложечкою неприємно занило, а долоні мимоволі стиснулися в кулаки. Він швидко перезирнувся із Сірим, який одразу посерйознішав.
- Злітали, називається... а тут таке...
Перець рішуче направив корабель у бік міста.
- Може, це просто пожежа? - обережно припустив Якоб.
- Що, одночасно в різних частинах міста?! - сердито парирував Перець. - Ні, я просто впевнений, що це Хрящ зі своїми виродками, дізнавшись про те, що мене немає, напав...
Над містом і справді здіймалися стовпи диму в п`яти або шести місцях - переважно ближче до країв. У центрі вилися лише якісь слабкі димки, але це явно не були сильні пожежі. Зате звідти долинали сухі звуки пострілів, немов ламалися сірники, та інколи лунали глухі низькі удари.
- Гранати... - похмуро констатував солдат.
- Якобе, нумо швидко злітай на розвідку, - наказав Перець. - Тільки бери вище, щоб тебе з землі не підстрелили. Мені потрібно знати, що відбувається в районі мерії.
- То може, мені туди навідатися?
- Ні! - жорстко відрізав Перець. - Не встрявай і вниз не опускайся! Тільки зверху все оглянь, а то поки ми доплентаємось на цьому кориті...
- Ясно.
Якоб перекинувся за борт, і за мить уже стрімко летів у бік міста, поступово набираючи висоту. Його постать швидко зменшувалася в розмірах. Ось він уже перетворився на темну крапку і незабаром зовсім зник.
- Що ж там усе таки сталося? - не втримався Сірий. - Адже коли відлітали, було спокійно.
- Ага, - зло посміхнувся Перець. - Ці виродки тільки й чекають будь-якої слушної нагоди, щоб напасти. Ось і дочекалися, коли я полетів...
- Але ж, крім тебе, у місті повнісінько охорони, та й керівництво мерії...
- Толку-то з них! - перебив Перець. - Тільки язиками молоти можуть, а як до справи... я вже давно казав: випалити всіх повстанців-виродків разом із їхніми селищами! Зловити всіх до єдиного і знищити, щоб іншим не кортіло!
Від цих слів обличчя Вороніна скам`яніло, на щоках здулися жовна. Він стиснув кулаки і, ледве стримуючись, перепитав:
- А як же люди похилого віку, жінки, діти? Їх теж у розхід?!
- Гниль потрібно винищувати, випалювати на корені! - відрізав Перець і, різко повернувшись до солдата, примружився: - А ти звідки знаєш про жінок і дітей? Ви ж, начебто, з повстанцями не зустрічалися... чи все ж таки була справа?! Може, ти ще чогось знаєш, та мовчиш?!
Перець вихопив пістолет і загрозливо наставив його на Вороніна. Усе сталося так швидко, що ні Сірий, ні Джим не встигли нічого збагнути. Вони тільки переводили стривожені погляди з одного на іншого. А Перець і Воронін застигли, немов приготувавшись до стрибка, і напружено дивилися в очі один одному.
- Слухай, Перець, охолонь, будь ласка, - першим не витримав Сірий. - І так уже в усіх нерви на межі. Сам подумай: якби ми були з повстанцями заодно, навіщо б летіли з вами в експедицію? Та й скільки вже було можливостей, вибач, прихлопнути і тебе, і твоїх помічників?! Замість того, щоб зараз конфліктувати, краще подумаємо, що далі робити.
Розуміючи, що Сірий намагається розрядити обстановку, Воронін повільно підняв долоні перед собою примирливим жестом і з зусиллям вимовив:
- Гаразд уже, погарячкували - і досить. Сірий правильно сказав: зараз потрібно вирішити, як врятувати місто від знищення і взагалі припинити це безглузде кровопролиття...
Перець обережно опустив пістолет, не зводячи настороженого погляду з солдата, і знехотя буркнув:
- Добре, потім із вами розберемося...
Сховавши зброю в кишеню, він повернувся до керування кораблем і щось швидко й тихо сказав своєму підручному, який тільки щелепою клацнув і з готовністю кивнув кілька разів.
- Ох, доведеться нам ще, судячи з усього, сьорбнути лайна через цього покидька, - скрушно зітхнув Сірий. - Непогано було б його викинути за борт, та й діло з кінцем, але...
- Так, розклад поки що не на нашу користь, - погодився Воронін. - До того ж зараз не це важливо, а те, що в місті відбувається.
- Це точно. Як там наш музикант?
- Сподіваюся, що з ним нічого не сталося. Адже він такий тихий і спокійний хлопець...
- Уяви собі, що саме таким і дістається в першу чергу.
Зловивши здивований погляд Вороніна, Сірий пояснив:
- Завжди і в усі часи, як правило, насамперед страждали найкращі представники людства. Для того, щоб у цьому переконатися, достатньо почитати історію.
- В якому сенсі?
- Ну, Сергій же м`який, романтичний музикант, який свято вірить у світло всередині людини. Він буде безоглядно закликати до добра, але навіть не зможе за себе постояти. Адже вже давно відомо - добро не має сильних кулаків, на жаль...
- Ей, дивіться, Якоб уже повертається, - повідомив Джим, нетерпляче вказуючи вперед, звідки до корабля стрімко наближалася маленька фігурка літуна. - Швидко ж він упорався.
Відразу сівши на палубу, Якоб шумно видихнув і почав квапливо розповідати:
- Там таке коїться! По місту в багатьох місцях відбуваються безладні сутички: де наші, а де повстанці - відразу й не розбереш. На вулицях убиті валяються...
- Ти насамперед розповідай що з мерією? - нетерпляче перебив Перець. - У чиїх руках будівля?
- Ну, судячи з усього, там наші тримаються поки що... хоча з боку головного входу на площі ці лісові виродки примудрилися побудувати цілий заслон із якихось меблів і всіляких пристосувань, які притягли з найближчих будинків. Звідти вони постійно обстрілюють вікна будівлі. Але наші їх теж близько не підпускають, хоча дістати нападників, схованих за барикадою, не просто.
- А з інших боків що?
- Ззаду і з боків будинки стоять близько до будівлі міськради, а в них теж багато наших засіло. Вони з дахів і вікон верхніх поверхів прострілюють відкритий простір, тож обійти мерію ззаду повстанцям навряд чи вдасться.
- Ну а озброєних літунів ти бачив? Де вони? Що роблять?
- Чесно сказати, не помітив, - зізнався Якоб. - Думаю, що вони зараз десь із дахів будівель стрілянину ведуть.
- Невже не можуть зверху атакувати нападників?
- Я ж кажу: у цих проклятих повстанців звідкись повнісінько зброї з`явилося, особливо гвинтівок. Тож літати над містом зараз, напевно, небезпечніше, ніж пішки вулицями ходити. Я сам хотів було спуститися нижче, та по мені так палити почали із землі, що ледве ноги забрав!
Перець зосереджено потер перенісся, міркуючи, як вчинити, і тоді Воронін запропонував:
- Може, варто спробувати приземлитися де-небудь на околиці міста і вже звідти просуватися до центру, збираючи ополчення?
- Так тобі й дадуть спокійно сісти, тримай кишеню ширше! Поки ми підлетимо і почнемо опускатися, Хрящ зі своїми недоносками встигнуть з усіх боків збігтися, і тоді нас як куріпок перестріляють. Корабель-то здалеку видно, та й летить він повільно. Ні, тут треба щось інше придумати...
- А якщо ми їх того?.. - несподівано встряв в обговорення Джим, із хитрим виглядом багатозначно підморгуючи іншим.
- Чого того? - здивовано перепитав Перець.
- Ну так це... підлетимо до центру і звідти, значить, зверху як шандарахнемо по цій їхній барикаді гранатами - он у нас їх скільки без діла лежить, аж два ящики!
Здоровань радісно вишкірився і тицьнув товстим пальцем у бік ящиків зі зброєю. З усього було видно, що він залишився вельми задоволений своєю кмітливістю.
- Молодець, Джиме! - несподівано похвалив Перець. - З мене випивка! Як же це я сам не змикитив?..
- Зачекайте, - підняв руку Сірий. - Але ж, якщо ми полетимо над містом, корабель стане чудовою мішенню. Я вже не кажу про те, що в нас можуть влучити, але ось у газовий балон напевно, а тоді ми просто впадемо на землю.
- Нісенітниця, - відрізав Перець. - Піднімемося вище. Там нас не дістануть, а коли підірвемо барикаду, швидко спустимося вниз. Головне - потрапити в мерію, а вже там усе гаразд буде.
- Чому ти так упевнений? - поцікавився Воронін.
- Та так, є у мене в запасі деяка зброя, яка для Хряща і його дружків стане повною несподіванкою. На всякий пожежний випадок я її давненько приховав...
- У підземеллях? - швидко запитав Сірий і тут же пошкодував про це.
Перець насторожено примружився.
- Звідки дізнався про підземелля? - процідив він крізь зуби.
- Та так, - намагаючись здаватися безтурботним, ухильно відповів Сірий. - Чув, як люди в місті базікали.
- Брешеш! Про ці підземелля ніхто не знає... хіба що Хрящ...
- А ти кажеш, що ніхто не знає, - поспішив виправдатися Сірий. - Якщо про це відомо навіть повстанцям, то це вже, так званий, секрет Полішинеля...
- Це ще хто такий?
- Та був один такий кумедний персонаж, - відмахнувся Сірий. - Блазень із театру ляльок.
Перець невдоволено стиснув губи.
- Щось я надто багато сьогодні від вас усякого загадкового й підозрілого чую... ну, нічого, спочатку розберемося з повстанцями і Хрящем, а там уже і з вами поспілкуємося по душах.
Корабель почав набирати висоту. Незабаром усе місто зверху було видно, як на долоні. З такої висоти люди здавалися дрібними комашками, які безглуздо метушаться далеко внизу.
Експедицію, яка повернулася, відразу помітили. Якийсь літун піднявся над дахом, прямуючи до корабля, але не встиг набрати висоту, як його підстрелили. Перекинувшись у повітрі, нещасний каменем полетів униз і розпластався на сірій бруківці.
- От гади! - вигукнув Якоб. - Когось із наших підстрелили.
- Зараз підійдемо ближче... - зловісно пообіцяв Перець.
Нарешті літаючий корабель завмер над центральною площею міста. Вітру не було, тому він завис нерухомо. Сама площа з такої висоти виглядала розміром із дитячу пісочницю.
- Джиме, тягни сюди гранати! - наказав Перець.
Сірий мовчки пішов за здорованем, щоб допомогти тому піднести важкий ящик.
- Ти не боїшся з такої висоти влучити не в повстанців, а у своїх? Якщо гранати потраплять на дах мерії...
- Не влучать, але про всяк випадок зараз перевіримо.
- Як?
- Побачиш...
Сірий із Джимом притягли ящик і поставили його на підлогу біля борту. Піднявши кришку, здоровань дістав пару гранат і простягнув їх своєму начальникові. Щось мовчки прикинувши, Перець висмикнув чеку і кинув гранату вперед. Усі схилилися над бортом, до різі в очах вдивляючись униз.
- Зараз має рвонути, - ледь чутно промовив Воронін, за звичкою відраховуючи секунди.
І справді, внизу блиснув сліпучий спалах, а за мить долинув звук вибуху. Граната спрацювала на площі в метрах двадцяти за барикадою. Було видно, як запанікували атакуючі, не розуміючи, що відбувається.
- Ну ось і все, - задоволено потер руки Перець. - Потрібно кидати прямо вниз, тоді ми розворошимо цю споруду за дві секунди. Я сам буду бомбувати, а ви мені тільки гранати подавайте.
Сірий помітив, як при цих словах на обличчі начальника охорони міста явно проступила гримаса неприкритого задоволення, немов у гурмана, який смакує майбутній бенкет.
"Але ж він чистісінької води псих із садистськими нахилами, - жахнувся Сірий. - Навіть ватажок мафії Рамзес із минулого життя не був таким..."
Тим часом Перець почав не поспішаючи рухатися вздовж борту корабля і, методично висмикуючи чеки, кидати гранати вниз - підручні ледь встигали їх йому подавати.
Внизу одна за одною прямо на барикаді почали вибухати гранати, розвалюючи її і безжально розкидаючи на всі боки тіла людей і якісь предмети. Вогонь швидко охопив усю конструкцію, і вцілілі нападники кинулися врозтіч, намагаючись перебігти площу, щоб сховатися в навколишніх будинках. Але кулі захисників мерії наздоганяли їх на відкритому просторі.
- Тепер швидко сідаємо! - скомандував Перець, кидаючись до важелів управління і беручи напрямок ближче до будівлі мерії.
Корабель різко пішов на зниження. Повстанці схаменулися і відкрили по ньому стрілянину з усіх боків. Кулі свистіли над головами команди, яка сховалася за високими бортами, від яких на всі боки розліталися тріски. Тоді повстанці перенесли вогонь на газовий балон над летючим кораблем. Не влучити в нього було просто неможливо, і невдовзі з численних дірок на волю з гучним і зловісним шипінням вирвався газ. Корабель похитнувся і почав стрімко знижуватися з дедалі більшою швидкістю.
- Тримайтеся, зараз вріжемося в землю! - встиг крикнути Воронін, однією рукою чіпляючись за поручень, а іншою вхопивши за руку Сірого.
Джим і Перець теж міцно схопилися за що змогли. Один тільки Якоб квапливо перевалив за борт і швидко зник у клубах диму від палаючої барикади.
За мить страшний удар струсонув корпус. З оглушливим тріском лопнула обшивка. На всі боки полетіли ящики, уламки та обладнання. Продовжуючи розвалюватися на частини, корабель знесилено завалився на бік. Зверху його широким покривалом накрив здуваючийся газовий балон. По обірваних канатах швидко пробіг вогонь, перекинувшись із залишків палаючої барикади, і з жадібністю накинувся на нову поживу. Дим і спекотне полум`я охопили з усіх боків летючий корабель, який так і не виправдав надій і мрій про нові землі, що покладалися на нього.
Далі закінчення