Свіча і морок
Горить у самозабутті́
Свіча пломі́нням мерехтливим.
Від неї морок втратив сили,
Забився десь у закуті́.
І коливається вогонь,
Із ґноту іскри висікає,
А я розгублено тримаю
Твою долоню між долонь...
Та знає морок, що йому
Свіча пожертвує собою –
Здолає він її без бою,
Усе порине у пітьму.
Так само ти мене в полон
Своїми чарами схопила –
І над вогнем свічі я кри́ла
Спалив, мов їх і не було.
А ти, злітаючи, крильми́
Свічу згасила на світанку.
Летиш тепер назустріч ранку,
Мене лишаючи в пітьмі...
Київ, 2024