Сонце повінчало наші тіні...

з рубрики / циклу «Хто крайній по щастя?»

Сонце повінчало наші тіні,

Аквареллю зливши в натюрморт,

Душі розібравши на каміння,

Храм будуючи єдиний для обох.

Наші тіні знову розійшлися

Під перехресний погляд ліхтарів.

І храм, ще недовершений, розбився

Терзаючи уламками зневір.

Душі по крупинках ми збирали

Щоб доліпити власну самоту.

І тінь від сонця вже оберігали,

Маскуючи свій біль у простоту.

16.08.08

Візьміть участь в обговоренні

28.09.2013 22:55 Світлана Рачинська => ©

сильно
особливо вразив та зачепив останній рядок...

28.09.2013 22:34 © ... => Деркач Олександр

цікаво. ЩО КОЛИ МЕНЕ НЕМА, МІЙ АРХІВ тягають активніше, ніж коли я є:)

28.09.2013 21:32 Деркач Олександр => ©

Класно!...я не давно писав про вінчання сонцем - виявилося ідея не нова))) хоча у Вас інший акцент - тіні і т.і....

28.09.2013 21:27 Сон Блакитного Сонця

Сильно

12.09.2013 00:22 Світлана Рачинська => ©

І це по мені) Класно))

і тут спасибі. цей вірш довго лежав на самому низу...

29.03.2012 15:58 Автор Невідомий

Душі від сонця...
Красиво.

15.09.2011 20:54 Сашко Новік

гарно

14.09.2011 18:26 Оля Стасюк

Згодна з Пані Тетяною. Самоту переживати тяжче за хворобу, біль нещасливого кохання і т. д. Вірш чудово це показав.

Самота завжди сумна. Болюча і викривальна.