Степова легенда

Ярослав Брунько у козацькому одязі (Умань, 2024 рік)

Присвячую цей вірш для героїв нашої держави - козакам, які прославляли нашу країну на міжнародній арені у свій героїчний час

Там, де обрій згорає у сонячних теплих долонях,

Де вигойдує ковиль сріблясті, густі сни,

Пролітають віки на прудких і нестримних конях,

Залишаючи в небі відлуння старої струни.

То не вітер шумить — то козацька вигулює доля,

Що не знала кайданів, не гнула в неволі колін.

В їхніх жилах текла не вода, а розпечена воля,

І над степом лунав не набат, а вогненний передзвін.

Гартували залізо в молитві і в лютому герці,

Мали небо за дах, а за ліжко — полин-траву.

Кожен ніс Україну у самому центрі серця,

Як ікону пречисту, як віру свою живу.

Вигравали шаблі, розсікаючи морок і втому,

І лилася відвага, мов мед, у глибокі чаші.

Вони йшли до кінця, щоб ніколи і жодному злому

Не віддати на поталу вільні простори наші.

І хоч час проминає, та дух не згорає у попелі,

Він пульсує в думках, він іскрить у дитячих очах.

Ми чуємо їх у кожному впевненому кроці,

У кожному слові, що нищить зневіру і страх.

Бо козацтво — не тільки шлик чи старечне минуле,

Це та сила, що тримає сьогодні наші світи.

Ми — коріння того, що в віках не заснуло,

Нам цю славу крізь терни до сонця нести.

Візьміть участь в обговоренні