Глина
Воєн не має бути.
Але хтось — людина —
сідає над історією,
ніби над сирою глиною,
і бере людей,
не нею створених,
не нею виліплених із глини,
не її подихом оживлених,
одягає в обладунки,
дає їм імена армій,
прапори,
чужі причини,
і змушує йти
туди, де земля
вчиться ковтати імена.
У той самий час
вона вигадує металевих людей,
металевих птахів,
сухопутних убивчих створінь,
що можуть воювати між собою,
горіти замість шкіри,
іржавіти замість крові,
падати без матерів,
мовчати без болю.
Та ні —
на смерть ідуть
чоловіки, жінки,
ті, кому хтось колись
дав серце,
а не наказ.
І хто ця людина така,
щоб вирішувати їхню долю?
Хто дав їй право
торкатися чужого життя
брудними руками влади?
Може, рабство
ще не закінчилося.
Може, воно просто
навчилося носити інші імена:
обов’язок,
страх,
кордон,
історія.
І все ж
я хочу вірити —
настане день,
коли метал
воюватиме з металом,
а люди
навчаться нарешті
не приносити людей
у жертву людям.
травень2026