з рубрики / циклу «РОДИЛАСЬ НІЧ У ЗОРЯНІМ САДКУ»
Зацілований Ранок тихо плакав росою,
Багровіли на сході сірі щічки його –
Зореока кохана, щезла десь, за горою,
Залишивши в полині кавалера свого…
А вона ж, так натхненно вітерцем шепотіла!
Кучерявила чубчик, та й перстом вороним,
Безсоромно торкалась його юного тіла,
Приворотним туманом слалась в лузі під ним.
Він сп’яніло дивився волошковою синню,
Павутинням тремтіло серце-ружа в саду,
Жайворонковим співом нісся, ген, далечінню…
Й не помітив як зникла наречена його.
Сивий місяць, з-за хмари, посміхався щербато -
Бо у сутінках перший ласку Ночі пізнав.
Їй в подяку за то, дарував своє злато,
А вона пустотливо, ним усіяла став.
Зацілований Ранок гірко плакав в бур`яні,
Розчинявся легенько в ясночолій зорі.
В золочений ставок його краплі останні,
З верболозу стекли по обідній порі.
