Ти ж знаєш, дочко, - я не патріот...
з рубрики / циклу «не патріот я»
Ти ж знаєш, дочко, - я не патріот.
Мене аж бісить, як співають гімни.
Та так чогось обидно за народ.
За себе. За дітей. За Україну.
Хоч легко нам ніколи й не було…
Учора перечитував Шевченка
І, - віриш?, - плакав. Двісті літ спливло…
Нічого не змінилося. Серденько
Болить уже від страчених надій
На те, що хоч онуки будуть жити,
А не місить запльоване багно,
Й горшкИ за паненятами носити!
Дурили нас, звичайно, всі вожді, -
На те вона і влада, щоб дурити.
Віками прозябали у нужді,
Та хоч не бачили, як вміють люди жити.
Тепер же, не соромлячись людей,
Не боячись цим прогнівити Бога,
На бЕрезі, дивись, палац росте,
До річки закриваючи дорогу.
Ніколи злим не був я, та повір,
Так гнівом чорним серце закипає,
Коли ведуть собаку в ресторан,
Й психолога для кішечки наймають…
Коли, звиняй, у когось унітаз
Дорожчий, ніж в селі лікарня й школа,
Коли достатньо розчерку пера,
Щоб долю перекреслити мільйонам!
Розпродали народні чорноземи.
Заморським крамом труять нас без жалю…
І без кінця оте «іще не вмерла»
В очах із блиском хитро так волають…
Тому ж бо, дочко, я й не патріот.
Тому і бісить, як співають гімни!
Бо так мені обидно за народ.
За себе. За дітей. За Україну!
лубни, Весна 2011
