Тарас Іванів
Шелест лісу лякає
Після гуркоту міст.
Крону бук підставляє
Під вітряний посвист.
Під шаркавим надривом
Тридцять метрів гординь
Підгинаються… Дивом
Звів головоньку в синь.
Сосни сторч, навздогін
Тягар тіні скидають.
Чують, знають де дзвін,
Сил стрибнути не мають.
Розкидається в шир
Розшиповане гілля.
В нім принишк монастир
Для пернатих з похмілля
Від доріг між небес
І від спекоті літа.
Силу ждуть й ворог щез…
В світ полинуть з досвіта.
29.07.2012 10:43 Оля Стасюк |
09.10.2011 15:40 Оля Стасюк |
 А як Ви ці картинки вставляєте? а то в мене ніяк не виходить. Зникають відразу після "зберегти". |
09.10.2011 13:37 Сашко Новік |
 гарно. треба й собі до лісу махнуть |
09.10.2011 12:12 Тетяна Чорновіл => © |
09.10.2011 11:43 © ... |
Дівчатка, дякую. Сам не був в лісі здається вічність... |
09.10.2011 10:55 Оля Стасюк |
Красиво. Дуже приємні спогади навіває поезія. Але сама в темний ліс боюсь ходити:))) Хіба що з Вашими віршами:)))))) |
09.10.2011 01:15 Каранда Галина => © |
 мені дуже сподобалось. уявила себе беззахисною й маленькою серед тих величних сосен, теж маленьких і беззахисних перед Світом-Часом-Вітром... |