Небога
Розступіться трохи, люди! Розійдіться!
Чи не бачите, що втомлена земля?
Де наповнена отрутою криниця,
Не зростити там здорове немовля.
Не бояться тут ні чорта, а ні Бога.
Геть розчавлена прикрасами журба…
Не дочка, а лиш залишена небога –
На все згодна, розфарбована юрба.
Що ж то буде, коли зійдуться дороги,
Як забракне місць під сонцем для усіх?
Це була лиш репетиція недовга:
Не найгірша серед вигаданих втіх…
Та все ж хочу я побачити, як далі
По загублених у натовпі шляхах
Будуть нести свої зірвані медалі
Ті, що самі себе несли на руках.
Най почують вони все, що кажуть люди, –
Всю ту правду, що жбурляли за поріг.
Сподівань вогні злітали звідусюди,
Але жоден з них це диво не зберіг.
За шматочок ласий нашої країни
Ладні стерти один одного у пил.
Де ж обіцяні, очікувані зміни? –
Їх закинули до купи попід стіл.
Та було все це не раз і не в останнє,
Знов по колу ходить розповідь сумна:
Відчинили двері гостям ми незваним –
Й у розбитого залишились вікна…
Але все ж ви розступіться, розійдіться!
Подивіться: наче зводиться земля,
Рожевіє під промінням полуниця,
Посміхається до світу немовля.
м.Дніпродзержинськ, Червень, 2007 р.
