ПРИТЧА
Не в своїй хаті,
при свічі,
Його родила уночі,
Тихо співаючи,
купала
І щоби ненька не дізналась,
Дитя у човен положила,
Його й себе перехрестила,
Штовхнула човен...
Підхопила,
Немов билинку,
течія,
Дивилася
мов не своя,
услід,
На небі місяць,
аж поблід
І вітер стих.
Торкнулась скроні сивина,
Мов у тумані,
проклина,
Пішла на гору, на скалу,
Щоб погасити печію,
Яка у серці починала тліти,
чим раз сильніше.
Кров в жилах стукала щосили,
Кричала:
-``Що ж ти наробила!``
Стояла на скалі,
молилась.
Над прірвою-
вже нахилилась:
-``Без нього я не зможу жити!``
Та в ту ріку, що її сина,
Все, далі й далі,
відносила.
Тим часом річка повернула,
І носом човника віткнула,
В пологий берег,
у траву,
Де пас худоби череду,
Старий і сивий
дід Хома:
Сірко загавкав не дарма
На човника ,
що без весла,
Дитя в подолі принесла
природа-матінка
й Хома,
Надумав йому ймення дати,
А підросте-то розказ все,
як було!
Як ранком човник принесло,
Як лаяв і стрибав Сірко,
Та що у човнику було.
Ріс, підростав собі хлопчина,
Худобу пас
і полюбляв
На річці, за селом,
дитина,
Ловити рибу,
де клював
Карась і короп.
Катерина,
прала білизну,
все одна,
Неговірка,
така сумна,
Та на малого Петруся,
З такою ніжніст`ю дивилась...
Сиве волосся намочилось,
Чи то водою,
чи може,
щирою сльозою.
Покликав якось дід Хома
св`ященника,
Бо вже пора
І до, вже юного Петра,
звернувся
розказати правду
І про ріку,
і про човна,
і про собаку, ба` Сірка.
Просив у юного Петра,
Щоб розшукав оту небогу,
( якщо вона іще жива)
Щоби пробачив
й до порогу
Привів-
богату, чи убогу
І словом старість зігріва,
Щоб жили разом,
а Хома,
За них замовить слово Богу.
За роком рік,
Петро не зна,
Що рідна матінка й сама,
Його усе життя шукала,
По ночах місяця благала,
Щоб у дорозі посвітив,
Щоб вітерець переповів
Де човник хвилькою прибив?
І хто хлопчину полюбив?
Чи може, вже його нема?
Чи може хтось його штовха,
знущається із сироти?
Ні-ні, не це, прости!..
І душить горло каяття,
Та все на юного Петра,
усе частіше поглядала.
Старенька зовсім Катря стала,
(Вже світом цілим не блукала),
У тому хлопці,
за селом,
Що, із старим жив
пастухом,
Відчуло серце, що зустріла
Синочка свого.
Непосміла
спитати дідуся Хому-
Тепер сказать нема кому!
Хто правдоньку оту розкаже?
Мабуть отак
й в могилу ляже.
Не знала Катря, що й Петро,
Зібрався в мандри
і в село,
Прийшов прощатись
й не дарма,
Розказував старенькій Катрі,
Що розповів йому Хома:
І про човна,
і про Сірка,
Що його мати - не ріка,
Найти її тепер він має,
Й оскільки Катрю давно знає,
Пока буде шукати матір,
Щоб Катря пожила у хаті.
Тоді й призналась Катерина,
Що він, Петрусь - її дитина,
Що все життя його шукала,
І ось знайшла... та й заридала.
Він взяв на руки Катерину
І як пір`їну, як билину,
Заніс у хату,
пригощав,
Та разом з нею пригадав,
Всі ті роки, що розділяли
Життя малого сина й мами.
Тож келиха нам слід підняти,
Що разом будуть доживати,
Хай доживуть й до ваших днів!
Щоб не бракнуло добрих слів,
Щоб в кожнім теплім слові-мати,
Малесенький вогонь горів.
Хай Бог дарує й вам синів,
Що не зрікаються батьків!
