15.11.2011 11:43
Для дорослих (18+)18+
360 views
Rating 5 | 4 users
 © Тетяна Ільніцька

MEMENTO

Дядя Боря лежав на лавиці у скверику навпроти метро, і йому було добре. Зрідка з’являлись запізнілі мешканці мікрорайону, швидко вибігали з метро, інстинктивно втягуючи руки в рукави або настовбурчуючи комірці від холоду, і так само швидко бігли до своїх теплих домівок. Іноді повз нього проходив якійсь запізнілий собаківник зі своїм чотириногим другом, і тоді приємно порипував сніжок давно нечищеної доріжки, і приємно було від того, що хтось є поруч, хоч і зовсім чужий, але живий і близький, і вже цим ніби рідний. І дяді Борі у такі моменти здавалась зрозумілою Божа заповідь "возлюби ближнього свого як самого себе".

Ліхтарі відкидали дивне оранжево-жовте світло, і небо від цього здавалось ще чорнішим, а віття дерев – химерним корінням, що помилково вростало не в земну, а небесну твердь. Повітря набуло того неймовірного смаку й запаху, коли мороз міцнішає, але ще не настільки, щоб остаточно прибити до землі вологість снігу, скристалізувати її й накрити все білими голочками інею. Навколо розлилась дивовижна тиша, навіть шум недалекої дороги не порушував гармонію цього чудового зимового пейзажу, такого несподіваного й зворушливого серед міських кам’яниць.

Веселий сміх вивів дядю Борю із п’яного ступору, типового для його вечірнього дозвілля. По доріжці від метро йшла маленька дівчинка, тримаючись за мамину руку. І чи то ця безтурботна дитяча радість, чи то загалом щасливий вигляд цієї двійці, що весело тупотіла до тепла й затишку рідної оселі, навіяв на дядю Борю таку тугу за домом, не тим смердючим кублом у підвалі, куди влазити треба було навприсядки і сидіти тихо, як миша, щоб вередливі мешканці не строчили скарг дільничному, а тим справжнім, давно втраченим, тим, де жили його батьки, де він пам’ятав себе дитиною, де все було таке рідне, навіть сварлива баба Женя з другого поверху, яка не раз скубла його за обірвані зелені груші, і якої давно не було вже на світі. Там, саме там, тепер він це добре тямить, він також був щасливим...

Жінка з дитиною порівнялися з ним, і дівчинка з дитячою безпосередністю запитала:

- Мамо, а чому цей дядя лежить тут?

- Тихенько, доню, я тобі потім поясню...

Тепер він уже остаточно прокинувся і навіть сів, з подивом оглядаючись навколо, ніби й собі розмірковуючи над дитячим запитанням. Помацав чорними, заскорузлими від холоду руками по кишенях засмальцованої куртки, хоч і добре знав, що курива там вже немає, йти ж просити на порожні нічні вулиці не було сенсу. Він дивився у спину жінці, яка віддалялася, і ніби відчував її огиду й презирство, водночас читаючи думки, зміст яких зводився до переформульованого питання її дочки: "Як можна докотитись до такого життя?".

Дійсно, як? Не завжди ж він був бомжем, колись і він був Борисом Олександровичем Колісниченком, жив, як всі: працював, мав родину, от випивав, мабуть, таки більше, ніж усі його знайомі з "того" життя. Так, "те" життя неначебто не мало ніякого зв’язку із ним теперішнім, тою жалюгідною подобою людини, на яку й у дзеркало без огиди неможливо було поглянути. Дядя Боря скоцюрбленими від холоду руками почав розтирати п’яні сльози по брудному обличчю: чому саме сьогодні він так гостро відчув свою самотність, безглуздість свого загубленого життя, пекучий жаль до себе? Без усякого зв’язку згадав недавню зустріч зі своєю вчителькою біля пункту прийому склотари (не такий він ще й старий, якщо живі ще ті, хто вчив його!). Як його тоді розлютив розпачливий погляд старенької Олени Сергіївни, котра у його неголеній, запухлій мармизі таки впізнала свого колишнього учня. Пекло усередині від запізнілого каяття і так хотілося повернути цю хвилинну зустріч, таки підійти до неї, до її невисловленого, але й без слів зрозумілого співчуття, бо саме цього зараз найбільше потребувала його душа.

Світло ліхтарів згасло так раптово, що очі ще довго не могли призвичаїтись до навколишньої темряви. "Вже дванадцята", – пронеслося в голові майже одночасно із сигналом до підйому – повернення – перебування – ночі – у – кублі. І раптом дядя Боря відчув таку огиду до всіх оцих "складових" свого існування – смердючих смітників, недоїдків і обносків з них, щоденного жебрання, п’яних сварок, що, якби була на те Господня воля і народився б він собакою, став би отут на всі свої чотири псячі лапи і завив би про несправедливість цього життя, яке викинуло його на задвірки. Почав, як бувало вже не раз, будувати план "повернення", уявляючи свою поїздку на Троєщину до дочки. Буде, звичайно, сваритися та плакати, але не даремно ж він її Любою назвав, вона ж його потім і пожаліє, і обігріє, і допоможе як порадою, так і матеріальними ресурсами. Від цих думок ніби веселіше стало на душі, і мороз вже не так дошкуляв крізь благеньке лахміття. Дядя Боря хотів поворухнутись, але закляклі ноги не слухали його, і тоді він вирішив, що ще трохи перепочине, а, може, й зовсім не піде вже сьогодні ночувати туди, якось досидить до ранку, а тоді першими тролейбусами махне до Любані. Його очі закрилися від непоборного бажання сну, якому вже не було сил опиратись.

Сніг сипав із темного неба, ніби із казкової безодні. Вогні поснулого міста давно згасли, і лише там, де проходила далека магістраль стояло імлисте марево: це безсонні водії гнали свої автівки у невідомих далеких і близьких напрямках. Сніжинки сипали й сипали на дерева й доріжки скверика, на лавочки центральної алейки, на самотню фігуру з опущеним обличчям, і не танули на ньому.



Київ Вересень 2009




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.03.2017 08:54  © ... => Липа Ольга - Душа Українки 

Щиро дякую, пані Олечко))
Колись, майже десять років тому, я жила в старому будинку у старій частині Києва. Підвал нашого під`їзду облюбували такі ж безхатьки. Усі мешканці, ясна річ, як могли, боролися проти них. А мені чогось було їх так шкода...
Це один із перших моїх "дорослих" прозових творів. Не знаю, чи стала б я зараз писати про таке? Але тоді шукала себе в літературі, бралася за різні теми. 

 27.03.2017 14:48  Липа Ольга - Душа Ук... => © 

На жаль... Життєво, злободенно... За кожним з них (аналогічним ліричним героєм, опинилися буквально "на дні" своя Доля... Можливо трагедія... Я давно хотіла про це написати... За службовим обов`язком я бачила таких людей... Ось зараз Ви мене надихнули, пані Тетяно, проаналізувати і поділитися цими багаторічними спостереженнями і дослідженнями з точки зору юридичної психології,у формі, напевно, есе... Щиро дякую за цікаву і потрібну історію, і за натхнення!!!

З пошаною! 

 15.11.2012 20:41  © ... => Володимир Пірнач 

Дякую, Володю! Чогось помітила тільки зараз )))))))) 

 12.06.2012 19:30  Володимир Пірнач 

не такий він ще й старий, якщо живі ще ті, хто вчив його! - аж мурахи пробігли.
Класний текст.
Дуже сподобалось.
Плюсую. 

 16.11.2011 01:27  © ... 

І мені також безмірно жаль, що життя таке несправедливе... Життєвих трагедій дійсно дуже багато...

 16.11.2011 01:25  © ... 

Друзі! Я думаю, Ви дозволите так звернутись до Вас? Я, чесне слово, зворушена. Насправді, ця річ не задумувалась, як картинка з життя знедолених, але так вийшло, що тема межового стану психіки, що її я й хотіла передати, вдало лягла на цей дуже злободенний сюжет...

 15.11.2011 17:27  Ірина Затинейко-Миха... 

дякую за насолоду від читання ваших оригінально-стильних новел...і за їх мораль...

 15.11.2011 12:53  Тетяна Чорновіл => © 

Вразило... Дуже образно написано! Сама зверталася до цієї теми. Завжди шкода цих нещасних, що помилилися в житті і так гірко розплачуються за помилку.

Публікації автора Тетяна Ільніцька

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше

Сторінка: 1 з 3 | Знайдено: 14
Автор: Тетяна Ільніцька
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Мертві квіти;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;