MEMENTO
з рубрики / циклу «Мертві квіти»
Дядя Боря лежав на лавиці у скверику навпроти метро, і йому було добре. Зрідка з’являлись запізнілі мешканці мікрорайону, швидко вибігали з метро, інстинктивно втягуючи руки в рукави або настовбурчуючи комірці від холоду, і так само швидко бігли до своїх теплих домівок. Іноді повз нього проходив якійсь запізнілий собаківник зі своїм чотириногим другом, і тоді приємно порипував сніжок давно нечищеної доріжки, і приємно було від того, що хтось є поруч, хоч і зовсім чужий, але живий і близький, і вже цим ніби рідний. І дяді Борі у такі моменти здавалась зрозумілою Божа заповідь "возлюби ближнього свого як самого себе".
Ліхтарі відкидали дивне оранжево-жовте світло, і небо від цього здавалось ще чорнішим, а віття дерев – химерним корінням, що помилково вростало не в земну, а небесну твердь. Повітря набуло того неймовірного смаку й запаху, коли мороз міцнішає, але ще не настільки, щоб остаточно прибити до землі вологість снігу, скристалізувати її й накрити все білими голочками інею. Навколо розлилась дивовижна тиша, навіть шум недалекої дороги не порушував гармонію цього чудового зимового пейзажу, такого несподіваного й зворушливого серед міських кам’яниць.
Веселий сміх вивів дядю Борю із п’яного ступору, типового для його вечірнього дозвілля. По доріжці від метро йшла маленька дівчинка, тримаючись за мамину руку. І чи то ця безтурботна дитяча радість, чи то загалом щасливий вигляд цієї двійці, що весело тупотіла до тепла й затишку рідної оселі, навіяв на дядю Борю таку тугу за домом, не тим смердючим кублом у підвалі, куди влазити треба було навприсядки і сидіти тихо, як миша, щоб вередливі мешканці не строчили скарг дільничному, а тим справжнім, давно втраченим, тим, де жили його батьки, де він пам’ятав себе дитиною, де все було таке рідне, навіть сварлива баба Женя з другого поверху, яка не раз скубла його за обірвані зелені груші, і якої давно не було вже на світі. Там, саме там, тепер він це добре тямить, він також був щасливим...
Жінка з дитиною порівнялися з ним, і дівчинка з дитячою безпосередністю запитала:
- Мамо, а чому цей дядя лежить тут?
- Тихенько, доню, я тобі потім поясню...
Тепер він уже остаточно прокинувся і навіть сів, з подивом оглядаючись навколо, ніби й собі розмірковуючи над дитячим запитанням. Помацав чорними, заскорузлими від холоду руками по кишенях засмальцованої куртки, хоч і добре знав, що курива там вже немає, йти ж просити на порожні нічні вулиці не було сенсу. Він дивився у спину жінці, яка віддалялася, і ніби відчував її огиду й презирство, водночас читаючи думки, зміст яких зводився до переформульованого питання її дочки: "Як можна докотитись до такого життя?".
Дійсно, як? Не завжди ж він був бомжем, колись і він був Борисом Олександровичем Колісниченком, жив, як всі: працював, мав родину, от випивав, мабуть, таки більше, ніж усі його знайомі з "того" життя. Так, "те" життя неначебто не мало ніякого зв’язку із ним теперішнім, тою жалюгідною подобою людини, на яку й у дзеркало без огиди неможливо було поглянути. Дядя Боря скоцюрбленими від холоду руками почав розтирати п’яні сльози по брудному обличчю: чому саме сьогодні він так гостро відчув свою самотність, безглуздість свого загубленого життя, пекучий жаль до себе? Без усякого зв’язку згадав недавню зустріч зі своєю вчителькою біля пункту прийому склотари (не такий він ще й старий, якщо живі ще ті, хто вчив його!). Як його тоді розлютив розпачливий погляд старенької Олени Сергіївни, котра у його неголеній, запухлій мармизі таки впізнала свого колишнього учня. Пекло усередині від запізнілого каяття і так хотілося повернути цю хвилинну зустріч, таки підійти до неї, до її невисловленого, але й без слів зрозумілого співчуття, бо саме цього зараз найбільше потребувала його душа.
Світло ліхтарів згасло так раптово, що очі ще довго не могли призвичаїтись до навколишньої темряви. "Вже дванадцята", – пронеслося в голові майже одночасно із сигналом до підйому – повернення – перебування – ночі – у – кублі. І раптом дядя Боря відчув таку огиду до всіх оцих "складових" свого існування – смердючих смітників, недоїдків і обносків з них, щоденного жебрання, п’яних сварок, що, якби була на те Господня воля і народився б він собакою, став би отут на всі свої чотири псячі лапи і завив би про несправедливість цього життя, яке викинуло його на задвірки. Почав, як бувало вже не раз, будувати план "повернення", уявляючи свою поїздку на Троєщину до дочки. Буде, звичайно, сваритися та плакати, але не даремно ж він її Любою назвав, вона ж його потім і пожаліє, і обігріє, і допоможе як порадою, так і матеріальними ресурсами. Від цих думок ніби веселіше стало на душі, і мороз вже не так дошкуляв крізь благеньке лахміття. Дядя Боря хотів поворухнутись, але закляклі ноги не слухали його, і тоді він вирішив, що ще трохи перепочине, а, може, й зовсім не піде вже сьогодні ночувати туди, якось досидить до ранку, а тоді першими тролейбусами махне до Любані. Його очі закрилися від непоборного бажання сну, якому вже не було сил опиратись.
Сніг сипав із темного неба, ніби із казкової безодні. Вогні поснулого міста давно згасли, і лише там, де проходила далека магістраль стояло імлисте марево: це безсонні водії гнали свої автівки у невідомих далеких і близьких напрямках. Сніжинки сипали й сипали на дерева й доріжки скверика, на лавочки центральної алейки, на самотню фігуру з опущеним обличчям, і не танули на ньому.
Київ, Вересень 2009
