26.12.2011 21:11

-

1302

7 | 8

 © Оля Стасюк

Повелителька вовків

Стара казка-легенда індіанців

Існувала така легенда в індіанців, що жили біля гір Аппаллачі: якщо вночі молодий мисливець піде полювати на вовків, в момент пострілу його місяцем засліплює вродлива фея лісу, Повелителька вовків. Вона має образ надзвичайно вродливої індіанки в довгому білому платті з довгими чорними косима, що зникають у тумані. На руках у неї - малесеньке вовченя, і сама вона - оточена вовками. Полюють на вовків взимку, тому і з`являється вона найчастіше тоді....

Щось Аппалачі шепотять 

І плутають у соснах тропи. 

Ген понад річкою стоять 

Осінньо-сірі рідні топі. 

Рожевим заходом блищить 

Майбутнє зоряне смеркання 

І довгождана, ніжна мить 

Нарешті стулює чекання. 

Холодний, тихий ліс манить, 

І снігом осипає віття. 

Ген осінь в пуп’янках лежить, 

Зарившись в пахощі суцвіття. 

І що боятись одному 

Сміливому мисливцю лісу? 

Звір не сховається в нору, 

Лиш постріл знов примліє низом. 

Волосся буйне, молоде 

Знов кропить світлом зірка ночі. 

Знов щось в кущах м’яких бреде, 

Палають хижо вовчі очі. 

Убік? Ганьба! Назад? Стій, крок! 

Хай страх у душу стріл не сипле! 

Скрипуче зводиться курок, 

Лиш місяць дивно-дивно сліпить... 

Співали сотні голосів, 

Зелено так пашіли очі... 

І Повелителька вовків  

Враз вийшла із обіймів ночі. 

Рушниця випала із рук, 

і, снігом бризнувши, упала. 

Затихла кожна пісня й звук, 

А Повелителька стояла. 

І погляд зоряних очей  

Немов збудив гарячі рани. 

І чорні коси із плечей 

Спадали, наче шовк, туманом. 

Ні слова не злетіло в синь 

З холодних уст в росі-перлинах. 

Враз розтопила далечінь 

Чарівну лісову богиню. 

Мисливець брів цілу добу, 

Долав болота і рівнини, 

Чекав над ріками зорю, 

Перепливав їх, швидкоплинних. 

Його без пам’яті знайшли. 

Він довго марив ще ночами, 

Хотів богиню віднайти, 

Весь час оточену вовками. 

Знов спомин в пам’яті жеврів, 

Зелено так пашіли очі 

І Повелителька вовків 

Зникала у обіймах ночі...