Повелителька вовків
Стара казка-легенда індіанців
Щось Аппалачі шепотять
І плутають у соснах тропи.
Ген понад річкою стоять
Осінньо-сірі рідні топі.
Рожевим заходом блищить
Майбутнє зоряне смеркання
І довгождана, ніжна мить
Нарешті стулює чекання.
Холодний, тихий ліс манить,
І снігом осипає віття.
Ген осінь в пуп’янках лежить,
Зарившись в пахощі суцвіття.
І що боятись одному
Сміливому мисливцю лісу?
Звір не сховається в нору,
Лиш постріл знов примліє низом.
Волосся буйне, молоде
Знов кропить світлом зірка ночі.
Знов щось в кущах м’яких бреде,
Палають хижо вовчі очі.
Убік? Ганьба! Назад? Стій, крок!
Хай страх у душу стріл не сипле!
Скрипуче зводиться курок,
Лиш місяць дивно-дивно сліпить...
Співали сотні голосів,
Зелено так пашіли очі...
І Повелителька вовків
Враз вийшла із обіймів ночі.
Рушниця випала із рук,
і, снігом бризнувши, упала.
Затихла кожна пісня й звук,
А Повелителька стояла.
І погляд зоряних очей
Немов збудив гарячі рани.
І чорні коси із плечей
Спадали, наче шовк, туманом.
Ні слова не злетіло в синь
З холодних уст в росі-перлинах.
Враз розтопила далечінь
Чарівну лісову богиню.
Мисливець брів цілу добу,
Долав болота і рівнини,
Чекав над ріками зорю,
Перепливав їх, швидкоплинних.
Його без пам’яті знайшли.
Він довго марив ще ночами,
Хотів богиню віднайти,
Весь час оточену вовками.
Знов спомин в пам’яті жеврів,
Зелено так пашіли очі
І Повелителька вовків
Зникала у обіймах ночі...