За ідеал ми гинути повинні,
Себе зректись, зненавидіть братів,
І бути щирими, вклоняючись святиням,
Що їх премудрі вкажуть. А з путі
Тікати і не думай, — покарають
Тебе, батьків, дружину та дітей.
Владики, звісно, волю неба знають:
Тут кожен перший — кращий фарисей.
Вже неважливі суєтні слова,
Ми ймем мечу, що б’є во славу Бога.
І віра якось хутко ожива —
Розпластана раба біля порога
Нового храму, що під небо зріс.
Я вірую, бо тіло жити хоче.
В заставу правди тикають під ніс
Красу весталок, що завжди дівоча.
