О, слово рідне! Як в тобі багато!
О, слово рідне! Як в тобі багато!
І біль, і страх, і радість, і печаль…
Ти у минуле стежечка строката
І ясний шлях у моє майбуття.
Безкрайнє ти, немає в тебе межі,
І мов на квітці заблищить роса,
Торкнешся тихо ніжності моєї
І птахою злетиш у небеса.
Ти – пісня колискова материна,
Ти – запах трав, калини білий цвіт,
Й веселе щебетання солов’їне,
І сонний шелест молоденьких віт.
І щоб там не було б, в яку б годину,
Ти – радість і надія, ти – любов,
Ти – шелест білих крилець лебединих
І журавлів, що повернулись знов.
На боротьбу ти підняло народи,
На революцію, на марш свободи їх,
І зараз крізь всі радості й незгоди
Ми відчуваєм біль дітей твоїх.
І пам’яттю про тих синів загиблих,
Що полягли кістьми за волю всіх,
За України ясні дні погідні,
Ти думою у серці зазвучиш.
Убити можеш, можеш воскресити –
Можливостям твоїм немає меж.
Скажіть мені, як можна не любити,
Те слово, що дарує нам поет?
Це ним до нас промовив сам Шевченко,
І мертвим, й ненародженим, й живим
Він заклик дав звільнити рідну землю
І слово своє в спадок заповів.
І зараз через бурі й непогоди,
Звитягою козацької доби,
Воно до мене мовить мужньо, гордо,
Не вбите жахом ханської орди.
Я знаю, слово вічно буде жити
У золоті пшеничних колосків.
Й картини із історії творити
Руками нерозгаданих митців.
Тобі віддам себе я доостанку,
Я в тебе, слово, душу переллю,
Молитву тиху раннього світанку,
З надією до Бога понесу.
