Мур старого цвинтаря.
Старого цвинтаря широкий мур
Безсилий врятувати від руїни.
Масивна брама, ангели, уламки їхніх труб,
І вічна пам`ять – усіма забута.
Крізь склеп якогось шляхтича, напевно,
А може просто знаної родини
Могутній ясен обнімає небо,
Корінням копирсаючись де тління.
Осипались герби, печаті, леви.
Піском повимітало бозна де.
Над ким ось плаче не потішна діва,
Але і це колись таки мине.
Плющем, ожиною усіх вас пов’язало:
Панів і слуг, пройдисвітів, блаженних…
На ясенях ворони роблять гнізда,
Розносить вітер пустки їхній крик.
Час руйнівник, і вічний будівничий,
Всміхається про себе дивлячись на мур.
Як гордість перетворюється в відчай,
А пиха, у руїни тихий сум.
І слово вічний, губиться у листі.
Ніщо не вічне, каже кожен крок.
Відносить сказане, оте, кудись по вітрі,
Як непотрібний ясеню сухий листок.
Дрогобич., 2012
