24.09.2009 23:51
-
487
    
  1 | 1  
 © Тіаріта

Ти пішла...

Ти йдеш із горем у очах. 

Тебе слізьми своїми поливає небо. 

Та не змиють вони ран з душі, 

Бо небо плаче не за тебе. 


Чому така довірлива була? 

Його слова були солодше меду. 

Навіщо своє тіло й серце віддала? 

Хоча й передчувала його підлу зраду. 


Обнімав. Так ніжно в губи цілував. 

Від слів його серденько завмирало. 

А в мислі план жахливий будував, 

Що ранить серце, мов осине жало. 


Він обіцяв, що будете щасливі, 

Твою голівоньку віночком білим повине. 

Він клявся, що в нього ти єдина, 

Що понад все на світі любить він тебе. 


А ти повірила, й дала те, що хотів він. 

Та виявилось — пусті були його слова. 

Сміючись, до іншої пішов він, 

Й для нього ти неначе й не була. 


Куди тепер ти йдеш з цим брудом на душі? 

Куди винеться стежка, мов смерічка? 

Ось міст, що стільки спогадів приніс тобі, 

А під мостом несе бурхливі води чиста річка. 


Тепер у прірві погляд твій шукає забуття. 

Достатньо серденько вже слізоньок напилось. 

Мов кінострічка, все твоє життя 

У пам’яті, мов на екрані прокрутилось. 


«Простіть усі! Я зараз може й неправа, 

Та помилок в житті я забагато наробила!» 

Маленький крок… Й бурхлива хвиля річкова 

Вмить твоє тіло юнеє накрила. 


А він живе. І розкошам своїм радіє, 

І іншу тішать вже його слова. 

А ти пішла… Ти зацвіла лататтям білим 

І душу твою вже забрала чистая ріка. 



Тернопіль, 2007

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!