Один лиш крок

І страх і гнів в одне злилися,  

Думки лиш тільки про одне,  

Серце благає знов: ``Не злися!  

Цей біль із часом промине!``  

Проте не вірю свому серцю,  

Не вірю в доброту людей.  

Не вірю в їх псевдовідвертість,  

Та в правильність скупих ідей!  

Не можна людям довіряти,  

Вірить в кохання і любов.  

Любові варта тільки мати,  

Бо в твоїх жилах її кров!  

Все інше, явно не кохання:  

Приємність, дружба, потім звичка,  

І врешті-решт - одні страждання.  

І сльози в тебе на обличчі!  

І скільки треба буде сліз?  

Скільки душевних мук, страждання?  

Щоб ти нарешті зрозумів,  

Що то все не було коханням!  

Нащо зусилля і бажання?  

Те зберегти, чого немає!  

Адже не мав в житті кохання!  

Й ніхто тебе не покохає!  

Та з часом щиро розумієш,  

Що серце б`ється вдвічі швидше,  

Тоді як ти її обіймеш,  

Чи поцілуєш ніжно в личко...  

І серце все-таки відчує:  

Кохання справжнє й щиру радість.  

І знову крок лиш розмежує,  

Святу любов і злу ненависть.