Що посієш, те пожнеш
з рубрики / циклу «Про долю»
Хрещатий барвінок розплівсь при дорозі,
Забилось серденько у мами в тривозі,
Самотня лишилась віка доживати,
Чом діти забули, що є у них мати.
Розлетілись птахами з рідної оселі,
Настали дні для неньки сумні, невеселі,
Вийшла у садочок біля вишні стала,
Тут доня вперше мамою назвала.
А ось цю берізку тоді посадила,
Коли доля сина їй подарила,
Роки в турботах швидко промайнули,
Чому діти неньку рідну забули?
Всім чим могла їм допомагала,
За що та невдячність неньку спіткала,
А тепер безсила зовсім мама стала,
Про самотню старість думки і не мала.
По щоках котились сльози гіркі в неньки,
Стали її руки безсилі, старенькі,
Вже чашка води важка для них стала,
А колись вже втоми мама і не знала.
Працювала в поті, трудилась завзято,
Були в неї будні, було в неї свято,
Непомітно старість зайшла до оселі,
Стали довгі ночі сумні, невеселі.
Заметіль у косах у мами замітає,
Але ще надію вона не втрачає,
Вийде стиха з хати стане на дорозі,
Б’ється її серце у сумній тривозі.
Кого не зустріне, тихенько спитає,
Може хто, де бачив, а може, що знає?
А може вже їдуть до рідної хати,
Надію матуся ще буде плекати.
Не одна та ненька на діток чекає,
Багато дітей про матусь забуває,
Але швидко роки молоді пролітають,
В дітей вже свої діти підростають.
Яка до них старість у гості прийде,
Яка їх подяка в майбутньому жде,
Що посієш, те пожнеш кажуть у народі,
Хай же приказка оця стане у пригоді.
