Суд
з рубрики / циклу «Казки»
Безглуздими бувають наміри тих,
хто їх створює...
«Увага! Суд іде! Отож, присутні,
Попрошу вас без сліз і без образ.
Ця дівчина ще вірить у майбутнє,
Що вже протизаконно у наш час.
Що скажете у власне оправдання?»
Ледь доторкнулась усмішка очей:
«Я просто вірю в сонце і кохання,
І навіть досі вірю у людей…»
«Ось бачте, вона визнала провину.
У протокол занести – так і так.
Нічого, її віра ще загине.
Пиши, на покарання я мастак.
Тож суд довів. Присуджено до злету
Й падіння у важку людську пітьму.»
«Чекайте, я не з вашої планети,
Я народилась кілька діб тому…»
«Що? Маячня. Але в нас суд народний,
Тож побажай востаннє перед всім.»
«Ви відчиніть вікно, тут так спекотно…
Нехай буде бажанням це моїм.»
«Гаразд. Та глянь – щоб не було ще гірко.
У нас окрема клітка для чудес.»
«Та я ж кажу, я – лиш звичайна зірка,
Мені лиш треба сонця і небес!»
Вікном скрипучим спокій розітнули,
Цікавість в всіх світилася в очах.
А дівчина враз у вікно майнула
І полетіла у Чумацький Шлях.
Присяжні опинились поза грою.
Був знову суд. Суддя був сам не свій.
Як жаль, що і для зірочки малої
Бракує місця на землі моїй…
