Нічне
з дитинства. двовірш
1.
тепла ніч і сяють зорі,
шелестить у травах вітер...
раптом як у полі коні
заіржуть на пасовищі
і духмяну конюшину
перемнуть нестримним скоком
та й умчаться в різні боки
коні в полі від луни,
лине що з того іржання...
але всіх, усіх! зберу
до одного струнконогих,
ноги спутаю їх в пута...
а от з коня,
з вуханця пруткого свого
зніму збрую
і, щасливий, біля огнища замру,
замилуюся на іскри,
що злітають вгору, бистрі,
і згасають наче зорі
поза обрієм у мрії.
тільки впевнений, я знаю
те, що обрію немає -
є лише ці коні, поле,
вітер, полум"я і я.
ну, звичайно, бульба також,
що печеться,
що лежить в жаринах жовтих,
в сітці присок золотій...
острів мій повільно суне
крізь простори неозорі.
дід, цвіркунчик невмирущий,
сторожує Всесвіт мій.
2.
ніч ця таш,
ні тобі лун.
гля, погля -
онде там клус!
сон йде геть,
хрума ніч кінь,
мжи спад в із,
в хлані бризк тінь.
зніт знов ник -
жаху знак, див.
лунь - крик тьми.
лусту вкрив дим.
ріж, не їж
хліба кус в ніч -
світ од ватр
в звіра лик. ич,
як свій мент
татам жде жас -
вбий, вціль в ю,
поки є час.
бо ж є ти
і вогню тріск,
ніч без рун,
темінь, степ, ліс.
кинь ніж в тінь -
втоне олжа.
кущ - не звір,
гуком ллє мжа -
том та дрож,
шурхіт як рик.
спи собі,
привід бо зник.
хай вмре ляк,
прийде най сон
аж щоб до
явлення лон.
зак ліг дим,
звіялась пря.
спи со - бі,
скоро зо - ря...
