Навіщо?..
від танення снігу,
вологе повітря
волого і свіжо віє в обличчя.
ховаючи голову в плечі,
малеча Всесвіту, я -
кома, ніщо, маленя -
собі йду, стурбований побутом,
запитливий поглядом -
що буде там далі?
що далі чекає?
чи далі осяйні, чи жахи-жалі?..
видихує вітер і видихає
мої запитання сакраментальні.
я поспішаю
у зламаність побуту з крихкістю літ.
світ мормоном завис наді мною,
малюючи ціль на спені мені біло
і... ось уже постріл -
нема мене, вбито -
мене викрали в мЕне,
з буття мене витягли,
вклали назавжди у тлін...
нічого не знаю -
я поспішаю!..
відчай у відчаї тістом зростає,
поспіх марнот, що затемнює зір,
згарок від згарища мрій залишає,
спадає задимлений болісно в душу...
а там, в далині
на вихолцях срібного сну
гойдається вітер -
невільник стихій,
він звіює попіл з руїн моїх мрій,
сміється в обличчя моє закіптюжене
і язичищем могутнього дзвона у дзвон колотає...
я - поспішаю,
спішу я... спішу,
а навіщо?.. не знаю.
