Безмежною вуаллю перифраз
Ми йшли удвох, знайомою дорогою.
Я не могла промовить й пари фраз,
Все тішилась, що поряд йду з тобою.
Ми йшли удвох і чули тихий дзвін,
Що дратівливо й тонко грав по скронях.
Та, що той дзвін, адже є поруч він!
Хто мою руку держить у своїх долонях.
Я все раділа дивлячись на нього,
Такі знайомі очі, голос, сміх.
Десь чула й бачила його, тепер вже мого,
Його своїм я називаю, це ж не гріх?!
Десь бачила розкішне це волосся,
Чарівний погляд і п’янкі вуста.
А, може, це мені все так, здалося,
Або я мріяла чи бачила у снах?..
Ні-ні, я чітко пам’ятаю ранню осінь,
Сумні алеї й тисячі листків.
Так тихо і людей не було зовсім,
Лиш ледь помітний тупіт його кроків.
Безмежною вуаллю перифраз
Ми йдемо вдвох знайомою дорогою.
Я говорю все більше й більше фраз,
І тішуся, що поряд ти зі мною.
