Прекрасний світ зруйновано за мить,
В очах остання віра лиш згасала,
Коли сказав тобі мене вже не любить,
Моя душа останній раз співала.
Ти дав надію, ти її і стратив
На вогнищі жалю і сліпоти.
Мабуть, нікого ти іще не втратив
Бо в тебе було б більше доброти.
Але мені нічого вже не треба.
Ти йдеш – іди. Я більше не прощу.
Лише прошу залиш шматочок неба
Я душу на прощення відпущу.
Хоча за що повинна я просити?
За те, що сльози я за тебе пролила?
Ні Бога, ні тебе не буду я молити
Вертати те, за що страждала я.
Тепер сама я буду суд чинити
Над своїм серцем, горем і журбой.
Я знаю, що в тобі я буду вічно жити
Своїми смутком, болем і красой.
Мені не треба двічі повторяти,
Я розумію все ще з перших слів.
Але ти будеш ще мене благати
Вернути тебе до моїх снів.
Але ти йдеш! А я лишаюсь з болем.
Моя сльоза впаде на чорний шовк.
Мене розп’яли власним сліпим горем,
А все ж душа, як зголоднілий вовк.
Навіки чи на час, яка різниця?!
Ми розійшлися, серце все в крові.
Твій потяг вже залишив залізницю,
А я ще й досі плачу по тобі.
09.05.2001