На небесах писалась наша доля,
Але чомусь без долі ми з тобой.
І я не хочу жити і не хочу волі
Я лиш прошу побудь зі мной.
Напевно я багато вимагаю,
Але чомусь так прикро на душі:
Я загубила чарівні ключі від раю
І двері в пекло відкрилися мені.
В те пекло, де життя конає
І серце потихеньку помира.
Нема людини, що мене кохає
І в душу стукають слова:
“Пробач мені, що не була такою,
Яку ти в мріях уявляв.
Пробач, що я була сліпою
І не відчула те, що ти казав.”
Мабуть, як сяйво місячної ночі,
Ти промайнув на роздоріжжі днів
І певно ти вже не захочеш
Мільйони різнокольорових снів.
А я ще хочу плавати в коханні,
Відчути присмак радості й жалю.
Ти не почув моє тобі зізнання
І я від болю плачу і кричу.
Тебе не чую. Серце лиш згадає
Твої обійми, голос і слова.
Та спогади потроху вже стирає
Моя безхмарна та чужа весна.
Не думай, що зможу все забути,
Що це ти зруйнував наші мости.
Твій погляд ніколи мені не відчути.
Нажаль не зійдуться розбиті світи.
17.05.2005