Хоч мало літ і діло не моє судити
Хоч мало літ і діло не моє судити,
Розжовувати тонкощі людського норову,
Якщо ж не зважити усе, як можна жити?
Врізаються думки гризучі раз-у-раз у голову.
Озирнешся... Так смішно, вбого й неприховано,
Ніс задирають байстрюки ледь видної освіти,
Б’ючись у груди й запевняючи, що коштують сьогодні дорого,
Вельможні голови, без видимих на те причин, готові килими стелити.
Згадати кожному, я думаю, не важко стане,
Товариша, що з лінощів своїх, і пальця рідко з носа витягає,
А як піднявся раз, зробивши, копійкову справу,
«героєм» пан його, не дивлячись на вічних роботяг, гукає.
Підвівся, вперся рогом у куток,
Так твердо, гордо, впевнено і монолітно,
Всі салютують: «Це – Розумник!» й даруючи йому квіток,
Забули ви, що впертість тупотів ознака є первинна.
А пафос! З чого він у вас?
З якого доброго, благого дива?
Не значите в душі у нас,
Ні крихти місця і життя мотиву.
Що статус ваш?коли не знаєте покою,
Шукаєте чогось, хоч не відома вам нужда й хвороби,
І сенс життя – не є життя саме собою,
А – пошук, вибір, чергова невтішна спроба.
У вас сто тисяч рухів на хвилину,
На стільки ж сісти, прагнете стільців,
Позаду залишаєте пустелю без краплини,
А наслідки черпатимуть і ваші діти, і людці.
І правильно, що Бог створив і розділив усіх на раси,
Щоб воювали між собою, а ніж проти нього і Землі,
Жерці вдягнули в храмах різні ряси,
У людства є потреба знищувати та радіти, дитячій і незайманій сльозі,
Воно прекрасно знає як критикувати,
Та соромно за не виправність скоєних подій,
Складається із душ якім не можна потакати,
Але найбільше соромно за себе і подібність дій.
Судити – роль суспільства, а не захищати,
А допомоги друзі не чекайте, ні,
Його найкраща справа – осторонь не заважати,
Найлегше, в спину твою, ніж встромити, рідній, як гадав, сестрі.
Можливо зміниться колись, а саме – згубне,
І розум й доброта зросте,
Все… досить на сьогодні,
З порожнього переливати у пусте.
