...тебе мені мало...
Коли ти в мені океаном штормиш, штормиш,
Здіймаєш мої кораблі з мілини в безмежність,
Здається, змогла б потонути від щастя, лиш
Тримаєш – і ми летимо /понад містом/ межи
Землею і небом. І де б не спинитись – дім,
І де б не ступити – стрічають весну причали.
Так вільно, що навіть не смію тебе своїм
Назвати! Так глибоко в серці моєму жало
Твоє! /Не пече. Не болить. Не щемить./ Росте
Любов і заходиться гучно дев’ятим валом.
І ти вже не ти – у пожежах медовий степ.
І я вже не я, бо тебе мені мало, мало…
І лиже вода первоцвіт пелюсток вогню –
Шипить і клекоче, та далі чимдуж палає
Ця квітка. І падає ніч на поталу дню,
Бо ти мені світлом - високим, святим, безкраїм.
