Я не знаю, з чого починать історію, якої не було…
Кому своє сповідання змовчати,
Кому віддать тепер своє тепло,
Кому тепер про біль свій розказати…
Кого тепер в гамірнім різнобарв’ї
Людської долі і душі,
Кого, скажіть, мені більш не чекати?
Кому тепер вірші свої лишить…
Лиш вітер, дощ і я. Порожнії перони…
Я знов тебе не зустрічаю, мій єдиний Бог…
Розбився у калюжі надій останніх літачок мій паперовий…
Порожнії перони. І осінь без небес мені з дощем надвох.
Мої вуста зігріє чашка кави, чиїсь – вогонь. Тобі ж – чужі вуста.
Ти знов від мене йдеш, лишивши по собі безсоння,
І постіль знов моя холодна і пуста,
Я знову згадую твої долоні…
Самотній Місяць горнеться до неба,
Скінчилось навіть те, чого і не було, мабуть…
Був ти із іншими, й окремо – я. Без тебе.
Тепер й мене колишньої уже нема, і вже не повернуть.
Самотній вітер, босий і розхристаний
Горта порожні сторінки історії не нас,
Шукає в світі, де ж кохання-істина,
Кохаючи щоразу мов у перший раз…
