Евгений Марченко
Ти дала мені, хоча примарну, та надію,
Іскру розпалила,
Змерзлу, загрубілу душу
Своїм святим теплом зігріла.
Ти розтопила той холодний лід,
Що в серці зрів роками.
Мені хотілося сміятися і плакати,
Торкаючись тебе губами.
В обіймах твоїх прагнув потонути,
Бажав аби мене душили твої магічні пути.
Для мене ти могла би стати всім:
Бажанням, втіхою, натхненням,
Богинею і демоном в єдиній плоті…
Але промовила ти: «Годі»…
Ну що ж, хай буде так…
18.11.2012 01:01 Ем Скитаній |
 сумбурно, але, дійсно - хай буде так. |
17.11.2012 14:22 Тетяна Чорновіл |
 хай буде... |
17.11.2012 12:26 Каранда Галина |
 спочатку прочитала наступний вірш, де вона давно спить у своєму ліжку, тому зовсім заплуталася у стосунках ліричних героїв:)))) Перший рядок в мене засоціювався з піснею " Ти, ти мені не даєш, ти мені не даєш спокОю"))))) |
17.11.2012 10:20 Деркач Олександр => Лавришин Микола |
 Надія завжди примарна, а та що не примарна то вже проект)) |