Сука-пам`ять
Журливо йду по залишкам села
Де бур’яном осілася безгомінь.
З лишайним псом розруха сповила
Щенят відлюддя, масті - «ржавий пломінь».
Усе що знав – струхлявіло, мов пень,
Що пам’ятав – розтануло з димами…
Лише чорнить мозольну грубість жмень
Шовковин сік – очей бездоння Мами.
Тут, був я Син! А там – один з юрби,
Що річкою байдужить між граніту,
Цурпелячи знадієні торби
До ніг фантому ситого зеніту.
Тут, був Онук. – «Ще ліпший за синів!!!» -
Казав Дідусь викурюючи бджоли.
А там, матючча струшую я гнів,
Втискаючись в маршруткові ґринджоли.
Тут, з молоком спивав розмай полів,
Вдихав із вітром побратимства щирість.
А там, під златом пишних куполів,
Мене підлоти роз’їдає сирість.
Тут був… Ото ж бо! Черепки села
До ніг спадають попелом, без звука.
Згоріла в урбанізмі ковила…
Але чому ж так виє пам`ять-сука?!
