Я ще хочу, синок, разом з Вами пожити...
/Вічній пам’яті матусі моєї, Гордієнко-Дебелої Анастасії Андріївни./
Я в дитинство своє,
Як в хатинне вікно,
Через шпарку знадвору дивлюся.
І малого себе, всього в ціпках, як мак,
Бачу, поруч у хаті – матуся.
Сліпо блима вогонь у чаднім каганці,
Мама жовті, як віск від заграви масної,
Як стеблинка, тонкі, у куточку стоять,
Уникають прямої розмови...
“Мамо, чув я не раз вже давно,
Ще з тих пір, як у нас радіола,
Хтось ворожий казав, що колись лютував
Голод той, що був пошестю, мором.
Я уже піонер, я великий у Вас,
В господарстві надійна опора,
То скажіть, тільки правду, чи був
В Україні тоді отой голод?...”
Мама білі, як смерть,
Руки й ноги тремтять,
Щось у грудях надсадно загуло,
Відвернулися вбік:
“Прости, Боже, й спаси, –
Ні, не було... не було... не було...”
Пролетіли роки, як у небі хмарки,
Підростав і міцнів я нівроку,
Тільки мама що рік, то слабіші були,
Завдавали хвороби мороки.
В сімдесят п’ятім гіркім,
Осоружнім, страшнім
Остаточно її доконали
І в буянні весни, у цвітінні садів
Мами раптом зненацька не стало...
Муки тяжкі в собі
Ви терпіти змогли,
Що недуга смертельна, мабуть таки знали...
Не забуду той жах, як в палату зайшов, –
Ви ж косами у шибку в знесиллі вмерзали...
Зойком вирвався крик:
“Як таке допустити посміли!!!”
Але погляд спинив: “Не кричи,
Я міцна, я, синок, не таке ще терпіла...”
А по радіо грім
Маршів, віршів, пісень,
Лиш про совість і честь
Скрізь і завжди співали,
І в лікарнях тоді все безплатним було,
Й в комунізм твердо курс ми тримали...
Пам’ятаю, як Вас
Безоглядно любив,
Закидав Вас палкими листами
І вже вдома якось, на спочинку в саду
Ви мені незабутнє сказали:
“Я, синочку, тебе свято й ніжно люблю,
передать як, не можу вустами,
Я від сестер й братів
Хліб і сіль тільки жду,
А від тебе я сита словами...”
І враз зблідли й убік
Погляд знов відвели,
Щось знайоме мені нагадавши,
/ В замішанні закляк /,
Як стояли Вони,
До грудей руку в зморшках приклавши.
І зненацька, як зойк, наче вітер подув,
Ледь розкритими з болю губами,
Ви промовили: “Був... проклятущий він
Був... та мовчи, я ще хочу, синочку,
Пожить разом з Вами...”
Я про все знав давно,
Про розмову забув,
Та хіба тільки цим
Можна в юності снити...
Й скільки літ вже пройшло,
Та чомусь знов і знов
Виринає оте:
“Я ще хочу, синок,
Разом
З Вами
Пожити”...
