Ніженьки
Дебелому Андрійку присвячується
«А можна, дідусю, на Вас я зіпруся,
Бо день цілий бігав і ніжки болять,
А Ви ж бо сиділи на лавці й канапі,
Ото відпочили, час, може, і встать».
Промовисто й сумно проблиснули очі,
У посмішці вигнулись щирій вуста:
«Хоч скільки на лаві я діб не сидів би,
Та сила і вправність в ногах вже не та.
Згинаються ніжки, не хочуть тримати,
У вихорі часу змаліла снага,
Тому у знемозі на власні надійся,
Настала пора вже твоя золота»,-
Сказав і заплющив всевидячі очі
Схилилась додолу в снігу голова…
Отямивсь й побачив, що впасти не дала
Тендітна й жертовна онука рука…
