Вікно
Хіба тільки й того світла, що у вікні. Так, але трішки і не так. У вікно можна подивитись і при бажанні побачити, як це голосно не звучить, епохальну прикмету часу. Ну, ось, сиджу я собі за столом, дивлюся і бачу дивну картину: іде висока, (чи гарна чи невродлива не буду говорити неправду: збоку бачу) така собі на каблуках, біля неї ще троє, такі самі вродливі і на каблуках і мирно бесідують між собою. Дивлюся, тягнеться одна лівою рукою до сумочки, виймає телефона, починає розмовляти, як раптом, перехиляється набік і так небезпечно, що стурбувався, а чи не смерч її так перекосив. Обійшлося: вийняла ще одного телефона, говорить по двох одночасно і… щось стало творитися з її супутницями: одна забігла спереду і щось її доказує (думаю з попередньої розмови варіацію), а друга, манюсінька така забігає ззаду і теж кричить щось межи плечі, наче там хтось помістив додатковий орган слуху, а та , що з телефонами встигає переконати в чомусь своєму всіх п’ятьох, вишикувалися в одну лінійку вздовж дороги…і щось таке щемке, таке знайоме повіяло, до останньої клітинки знайоме… Он воно що: була така картина в дитинстві і не один день і не одне літо…
Рано вранці виходжу з подвір’я, коли ще тіні перевищують висоту найвищих біля школи тополь, такий собі велетенський полководець: велика лозина для керування військом, довжелезна торба від плечей до п’ят (яка чогось і не перевалює мене набік, як сумочка моєї незнайомки), босоніж (сандалі купуватимуться, як заслужу, ближче до осені), обводжу всепомічаючим оком підлеглих і – в добру путь. Я – попереду, старший гусак за мною, старша гуска – за ним, ще далі – сотня підростаючого покоління ( в кожній садибі за старим козацьким звичаєм все лічили сотнями, навіть курей і качок в нас було так само) і в кінці ще одна гуска і ще один гусак. Субординація налагоджена, дисципліна на рівні, військо з кілометр довжиною іде на польову розвідку, все проглядається на 360 градусів, різні небезпеки, як-от цуценята, та й великі дворняги нестрашні: ідемо на збір колосків. Стерня висока, боляче б’є по литках, починає цебеніти кров, але то недовго: раз-два тернув об полин чи подорожник, притрусив густим дорожнім пилом, затер для швидшого згортання – і жити до завтрашнього ранку можна. Сьогодні ці дрібнички як ціпки не турбуватимуть.
А сонечко! А жайвір! А перепілки десятками з-під ніг, а серце кожного разу з грудей! Та недовго: полководець повинен тримати себе в руках і давати приклад своїм підлеглим, бо зніметься молодший командний склад на крила, інших в торбі чи що носити і годувати пшеницею з ложечки. Так не буде! І вже повніють вола, тяжчає хода, перевалюються малята з боку на бік – пора на обід.
Йдемо до вербички. Що це була за вербичка? Вербище, до неба висотою, з розлогим гіллям, всі полководці (а склад був численний, як і в сучасному війську різностатевий) видряпувалися на неї і висіли різнокольоровими грушками, стікаючи полуденним жаром. А було це най-найулюбленіше місце дислокації. В декількох метрах від вербички на пагорбку стояла, виказуючи невисокий дерев’яний зруб криничка, трохи нижче невеличкий струмочок, її продовження, в якому палицями і руками ми викопали невеличку заглибинку, з якої бралася криштально-чиста, що різала губи, вода для спільного обіду.
Що то був за обід. Як кажуть, як з миру по нитці: один витягує шмат жовтого сала, який не піддається ніякому ножеві і впоратися з ним може тільки вправний майстер, заздалегідь кинувши в окріп, витримавши тривалий час, а вже потім суровою ниткою по- братськи поділити, другий -цибулину, довго витрушуючи після неї торбу і бідкаючись перед усіма, що, мабуть, десь була дірка і все по дорозі до обіду випало, хоча суцільність матерії народові очевидна.
І ще різна всячина, але не було часу смакувати мені такі подробиці: одна команда йшла в сад, що червонів поруч, треба поговорити з сторожем, як там почуває його первістка свинка, скільки в неї поросяток, як у кожного зі здоров’ям, поки інша половина загону похапцем рвала черешні, зелені яблучка… В компот все піде..
Але і це мене мало обходило: треба було поспішати, до села трохи далі, ніж до саду, бігли по березі річки майже до нашої хати, яка мріяла за вербами, густо вкрита очеретом. На березі вже чекала спільна улюблениця – сусідська коза, дивилася розумними, в паволоці очима і чекала нас. Доброї пам’яті, була вона зовсім не жадна, а подільчива, як ми казали і ділилася тим, що надбала на соковитих річкових плавнях без вередувань і бешкету… Але річ у тім, що не якість і кількість видоєного нас вкрай цікавили, а постійне небажання зустрітися з ціпком її хазяйки бабусі Марфи. До цих пір плечі пам’ятають ці незабутні зустрічі, щем слів, якими супроводжувалися перегони з цією прудкою бабусею. Але справедливості ради, наш клас і постійні наполегливі вправляння з бігу брали своє, бабуся відставала, ми відхекувалися, розраховували кількість молока на брата і скільки води треба буде додати для пшоняної каші (хоча клалося все і все було добре: гаряче ніколи сирим не буває. Щодо розпалювання вогнища, цікава річ, щоб знали, я чемпіон, досягення якого вже ніхто і ніколи не перевершить: серед хлопців я єдиний з першого разу запалював сірника об голу підошву. Тертка нам ніколи не була потрібна. Попробуєте і повідомте, що хтось таке вміє робити зараз )…
Але бувало бабуся вже заздалегідь нас чекала, люб’язно вітала, і з котелочком в торбі ми йшли при власних інтересах назад. І не знаю чому, але вона ніколи не жалілася на нас батькам. Що вона думала? Не знаю. Але хіба не було кому?
Народна педагогіка діяла: не встиг щось зробить не те, а мама вже знали… і чекали пояснень.. поки тато не прийшли додому. Тяжко згадати випадки, крім одного, щоб тато нас карали, але боялися ми його серйозно. Вони виховували поглядом (а про Кашпіровського і не чули…)…
А той один, що такий аж вражаючий? Ну подобалося одне дівча, то я йому навесні, коли скресав лід, кинув портфелика на пропливаючу крижину, а воно бігло за ним аж, як я думав, до Чорного моря. А що? Хай і там про мене думає.. Потім пом’якшав у думках, але… портфелик доплив таки за задуманим мною маршрутом…
Щось не те кажу, спинився, здається, на продовольчій програмі, конкретно молочній. Жаль.Треба щось думати, ніхто провалу не зрозуміє. Понуривши голови і зігнувши коліна або й геть повзком добиралися до колгоспної городини. Який там був рай! Неохватні капустини, темно-сині баклажани, перець! О, перець нас цікавив, його можна їсти зразу, без підготовки: два до рота, один в торбу… і знову з повтором. Силою наповнювалося тіло, рухи ставали швидшими, ще швидшими і скоро зовсім нестерпно блискавичними: виявляється перець є не тільки солодкий… Без жодної конспірації зривається табун молодих жеребчиків і галопом, не бачачи дороги, натикаючись на перепони, мчить на водопій. А потім перетворюється на зграйку качок, які піднявши хвостики вгору проціджують воду.
Пекло серед раю… Та це ще не пекло! Гірше, якщо сторож, не ввійшовши в стражденне положення відвідувачів, пальне вслід густими дробинками солі і, летячи чимдуж вперед, відчуваєш, що всі тренування з швидкісного долання відстані виявилися марними, а кристалики-дробинки впиваються десь глибоко в те місце, яким найчастіше думаєш в молодості, та хіба тільки тоді… Прощайте на день, друзі, прощай вірне військо, інші полководці приведуть його до батьківської обори, твоє місце – далеко в річці біля зграйки качок, любуватися їхньою красою і чекати кінця тривкого фізико-хімічного процесу розчинення…
Це я зараз такий розумний, знаю терміни і суть процесу, а тоді це просто був невдалий і непродуманий, тактично провалений похід, який, обов’язково, після ретельної наступної підготовки закінчувався повним тріумфом…
В інші дні все йшло за планом: ранок, обід, вечір. Інколи дуже щастило, це тоді, коли сивоголовий, білобородий, світлої пам`яті, дідусь Олексій Бухтій виносив цілу миску вощини, яка просвічувалася на сонці, манила неймовірним смаком і була цінніша за все золото світу. Це свято завжди зі мною, воно освітлює при згадці про неї будь-яку неприємну подію в житті. А ввечері, очоливши свій загін, коли знову призахідні тіні в десятки раз більші твоєї величної постаті, повертаєшся додому, впадеш на лаву… і чуєш, як хтось м’якими, ніжними руками торкається тебе і вкладає в ліжечко.
- Може б, поїв чого, синочку?
- Я не голодний, матусю, ми поїли перцю… солодкого…як мед…
Так от, дивлюся я на ту жіночу вервечку, а тут дружина: "А на кого це задивляєшся?"
- Подивися, - кажу, – два телефона в руках на обох вухах, в обох телефонах не менше, ніж по дві Сім-карти, та ще й з трьома подружками говорить і всьому раду дає.
Загорілися очі …
- А мені можна хоч один такий купити, щоб з двома? А то мої два тільки те й роблять, що скиглять, а під’єднаєш до зарядного пристрою, негайно вискакує надпис «Телефон заряджений, готовий до роботи, негайно вимкніть». Від’єднаєш, а вони знову просять зарядки. Це щось старече. Треба новий купити…
- Ти ж знаєш, що в нас все як в аптеці і як на конвеєрі. Десь я чув, що якийсь давньоримський оратор, коли повністю втратив надію купити мобільний, щоб достукатися до народу, виходив на берег моря і кричав, кричав, поки не виробив такий голос, що його і в Римі було чути. А тобі так мучитися не треба, ти кричатимеш з суші і всього лише до Одеси…
Подивилася на мене так лукаво і відповідає: «А ти знаєш, щоб так кричати, що треба їсти? Історію не читав? Скажу тобі – нектар, шафрани, амброзія, і що, будуть в тебе такі гроші, щоб у нас було це все на столі?
- Нектар? Тяжко, це треба вміти пурхати з квітки на квітку, а я пурхаю хіба що в думках, та й то так незграбно, що обіцяв вже коли людям дописати шедевр… все на місці. Шафрани – твої, прийде осінь, збирай сама, а за амброзію відповідатиму я, влітку – хоч тонну.
- Ну от, нектару не буде. Шафран? Скільки я його зберу? Та ще й восени. Залишається амброзія – їжа богів, їж її сам, а я й тим, що в погребі, переб’юся.
Сиджу, голова хилиться: «Ну, молодець, правильно помітила, є в мені щось підвищене, але ж ту амброзію якось треба готувати, а в мене алергія… до кухонної плити, а вона й це передбачила… Відшукаю, мабуть, заначку, потрачу плюс всю пенсію… і куплю таки той злощасний мобільний… тільки з десятьма Сім-картами (як Ви думаєте, є такі?)… Може, хоч тоді познайомлюся з моїм найкращим другом по життю – комп’ютером, а то скільки разом, а тільки й того, що дві кнопочки вмикання і знаю…
