Мантилья
з рубрики / циклу «Гуморески»
Розтеклося сльозами безвір’я.
Чорні сосни пожовкли давно.
Одягнула квітучу мантилью
Та весна, що її не було.
І бродила, гасала скажено,
Потім стала – і місяць зійшов.
Вона зовсім не дика – зелена,
І у неї горить іще кров…
Потім сіла на берег залитий
І до ночі світилась вогнем.
Соловіло притишене жито
Молодим, неприв’язаним днем.
А весна… Мабуть, справді з безсилля
Утопилась в холодній ріці.
Там, на березі, досі мантилья
Пестить шовком тонкі корінці.
