Моя сповідь
з рубрики / циклу «Про долю»
Працюючи весь вік, як віл в ярмі,
Скажу вам правду, не судилося мені,
У вищих вузах освіту здобувати,
Та я не хочу голову згинати.
Росла я у найкращому селі,
Не раз по ночах бачу його в сні.
Прийшлось з дитинства важко працювати,
До землі низько голову схиляти.
Батькам своїм я не дорікала,
Що вищої освіти я не мала.
Я вдячна їм усе життя до нині,
І рідній неньці, нашій Україні.
За щирість ту, що в серці маю,
Я кожен день благословляю.
Коли поміж селян зростала,
Ціну я крихті хліба знала.
І вчило в школі нас багато вчителів,
Хто втримався, а хто геть полетів.
Село – болото, що тут говорити,
Кожен шукав, як краще буде жити.
Англійська – так це курям сміх,
Не встигне випасти ще сніг,
Бери валізи і гайда,
Як зійде крига і вода.
Пришлють заміну, що казати,
Тут треба голову ламати,
Як розпочати той урок,
Останній вже дзвенить дзвінок.
Робітники – це мій робочий клас,
Летить, немов на крилах час.
Прийшла ще юна в колектив,
Який мене прийняв і полюбив.
Праця важка здоров’я підриває,
Коли пишу – душа відпочиває.
За мною вірші ходять всюди,
Буває, що не розуміють люди.
Коли з роботи втомлена зайду до хати,
Все, що на серці, мушу записати.
Чого не досягла, надія – діти,
На даний час я можу лиш радіти.
Освіту мають, тому я радію,
Про кращу долю для синів я мрію.
Може від ямбів і хореїв я далека,
Та лину до людей, як та лелека.
Лину туди, де тепла хата,
На щирість і любов багата.
Лину туди, де цвіт бузка калини,
Пісні, де чути солов’їні.
Найменшу квіточку голублю в лісі, в полі,
За все я вдячна цій землі і долі.
Може не так щось написала,
Та правди тут не приховала.
м. Славута,
