спогад
Як же тебе багато, м’якого, теплого.
Ми теревеним, так розмірено дихаєм
І витікаємо з колби буття – терпнемо,
Все відкладаєм, щоб стати навік тихими.
Купа листів і фото, якісь посвідчення,
Витерте бильце велюрового дивану –
Все виринає якось по-потойбічному,
Все підкорилось тотальному забуванню.
Що ж… Безконечні душі туди лиш ціляться.
Чорними дірами тіней вони зваблені.
Спогадів порох вітрами століть звіяно
В межі, де пустка ховає свої звалища.