27.06.2013 15:11
для всіх
332
    
  5 | 5  
 © Наталка Янушевич

спогад

Як же тебе багато, м’якого, теплого.

Ми теревеним, так розмірено дихаєм

І витікаємо з колби буття – терпнемо,

Все відкладаєм, щоб стати навік тихими.

Купа листів і фото, якісь посвідчення,

Витерте бильце велюрового дивану

Все виринає  якось по-потойбічному,

Все підкорилось тотальному забуванню.

Що ж… Безконечні душі туди лиш ціляться.

Чорними дірами тіней вони зваблені.

Спогадів порох вітрами століть звіяно

В межі, де пустка ховає  свої звалища.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 28.06.2013 09:53  Деркач Олександр => © 

Сподобалось...сюреалістично, спогади самостійно живуть вже по той бік нащої свідомості...

 27.06.2013 20:47  Сашко Новік => © 

мощно, плюс