Сумні і тихі дні прощання...
Вінок сонетів...
Сумні і тихі дні прощання,
Коли йде літо за поріг.
І падолист, немов вітання,
Нам ковдрою під ноги ліг.
Перефарбовують дерева
Незримі оку малярі –
Безмежні дивних фарб джерела,
І неповторні кольори.
І перестрибують калюжі,
Спішать у справах, пішоходи.
Й останні пелюстки із ружі
Впадуть, втомившись від негоди…
1.
Сумні і тихі дні прощання –
З минулого в майбутнє крок.
Співає літо в час світання,
Підспівує йому струмок.
Спішать цвісти останні квіти.
І вже не так гаї шумлять.
Сумують вже за листям віти,
Хоча іще їх не жовтять.
Вже починає холодати.
Дощ мочить покриття доріг.
І треба осінь зустрічати,
Коли йде літо за поріг.
2.
Коли йде літо за поріг,
Жура з`являється раптово.
Зникають ластівки з під стріх.
І стигне у повітрі слово.
Шибки закриті і кватирки.
Жовтіють листя і трава.
Бояться застудитись нирки.
Кашкета хоче голова.
Он як міняють кольори –
Зоря вечірня, зоря рання…
Лягає мряка вниз згори…
І падолист, немов вітання…
3.
І падолист, немов вітання,
І листя жовте, мов листи,
Що літо пише на прощання.
Куди їх вітру віднести?
Кружляє вітер-листоноша,
На лавицю листи пускає.
Хоч неважка у нього ноша,
На допомогу всіх гукає.
Кружляє вітер між домами,
Несеться з реготом за ріг,
І раптом барвними листами
Нам ковдрою під ноги ліг.
4.
Нам ковдрою під ноги ліг
Осінній ранок ненароком.
Упав, неначе довго біг…
Іду по ковдрі крок за кроком.
Приємно листя шарудить.
Приємна чиста прохолода.
Я тут один, ще місто спить:
"Привіт, осіння насолода!
Привіт, жовтіючі алеї,
Повітря непрозоре мрево".
Дивлюсь, як осені лакеї
Перефарбовують дерева.
5.
Перефарбовують дерева –
Якась палітра нескінченна.
Гуляє осінь-королева
В жовто-червонім незбагненна.
Вона собі зробила свято,
Й нас запросила на виставу.
І служники її завзято
Готують сцену золотаву.
А після свята, незабаром,
Загомонять тут школярі.
Та поки роблять свою справу
Незримі оку малярі.
6.
Незримі оку малярі
Стають щоденно до роботи.
Вночі їм світять ліхтарі
І вікна із домів навпроти.
Вони працюють без перерви.
Їм зовсім не знайома втома.
Вони залізні мають нерви.
Вони у парках наче вдома.
Робота – кольори навколо.
Вона цікава і весела.
Немов відкрилися довкола
Безмежні дивних фарб джерела.
7.
Безмежні дивних фарб джерела,
Акордів нескінченні гами.
Співають нам пісні дерева,
Які написані богами.
Підспівує деревам вітер,
Птахи – які ще мають час.
Слова із незнайомих літер
З лібрето дивляться на нас.
Лунають арії і хори
Неперевершеної гри.
Я бачу промені Аврори[1]
І неповторні кольори.
8.
І неповторні кольори,
І не повторні оті звуки,
Прийдуть осінньої пори,
Як витвір дивної сполуки.
За допомогою вітрів
Хтось об`єднав це просто неба,
Немов між сивих яворів
З`явилась вічно юна Геба[2].
І спроби зупинити це
Слабкі у літа і недужі.
А люди йдуть, і бачать все,
І перестрибують калюжі.
9.
І перестрибують калюжі
Кросівки, туфлі, черевики.
Стрибають сильні і недужі.
Жінки, і діти, й чоловіки.
Стрибають, наче зайці, люди –
Для них калюжі не проблема.
Дехто плює, як ті верблюди,
Але це зовсім інша тема.
Через проспекти і бульвари,
Й усі можливі переходи,
Неначе зомбі або мари,
Спішать у справах пішоходи.
10.
Спішать у справах пішоходи –
З`їдають справи дні і ночі.
Лежить дорога до роботи
Крізь осінь, що милує очі.
Пронизані стежками парки
Між хмарами синіє просинь.
Народ проходить через арки
Й одразу попадає в осінь.
А через осінь шлях у зиму,
До снігу білого і стужі.
Я лишу тут лише сльозину
Й останні пелюстки із ружі.
11.
Й останні пелюстки із ружі,
Чи із жоржини або айстри…
Чомусь мені ви не байдужі,
Чомусь ви змінюєте настрій.
Чомусь приваблює негода,
Чомусь дощі неначе струни,
Чомусь осіння непогода
В душі породжує буруни…
Хоч осінь з вересня при владі –
Ніяк не знайде з літом згоди.
Та всі проблеми в листопаді
Впадуть, втомившись від негоди
12.
Впадуть, втомившись від негоди,
Мов листя жовте в небуття,
Мов долу водоспаду води,
Проблеми нашого буття.
Нас осінь наче очищає –
Все заберуть жура і сум,
Повітрям чистим причащає.
Щось пробіжить неначе струм,
І щось велике прийде дійсно,
Щось подарує сподівання.
Отак завершать своє дійство
Сумні і тихі дні прощання…
[1] Аврора (лат. Aurora) — (від лат. aura - «передсвітанковий вітерець », римська богиня світанку (в давніх греків Еос).
Дочка Гіперіона і Тейі, сестра Геліоса і Селени і дружина титана Астрея.
Богиня Аврора народила титану Астрею Зефіра, Борея і Нота, а також Гесперію та інші сузір`я. У римській міфології вона богиня ранкової зорі, що приносить денне світло богам і людям.
Зазвичай її зображували крилатою, часто на колісниці, запряженій крилатими або некрилатими кіньми, в червоно-жовтому вбранні, іноді з сонячним диском над головою, з німбом або вінцем променів навколо чола, або з факелом в правій руці, іноді також з посудиною (роси) в руках.
В образному мовленні — синонім ранкової зірки, світання.
[2] Геба (гр. Ήβα) — вродлива дочка Зевса й Гери, богиня вічної молодості, На Олімпі частувала богів нектаром та амброзією. Ім`я Геба походить від грецького слова, що означає "Юність" або "розквіті сил".
