Прощання
з рубрики / циклу «Послання до коханого»
І дощ колись прийде. Прийде. Не віриш?
І злива буде. Будуть сотні злив.
А ще колись ти радощі посієш,
А потім жати будеш кращу з нив.
А ще буде трава така зелена,
І сотні будуть жити голосів.
Але це все прийде, – повір, – без мене.
Бо ти мене спинити не зумів.
Бажаю тобі ніжного світанку,
Рожевих мрій, захопливих вершин….
Нехай у тебе будуть гарні ранки
І повно дивних, райдужних краплин.
Нехай буде так гарно, як ніколи.
І сад цвіте, і чистий гай бринить…
Не витримав ти, певне, тої школи,
Тому тобі лишаю ще й блакить.
Отак іду – мене вже не спинити.
Ти не сумуй – весна вже не мине!
Колись зумієш, певне, зрозуміти.
Що в світі цьому все ж нема… мене.
