Кінь
з рубрики / циклу «Послання до коханого»
Наче в печері іду навмання –
Більше нема кому ніжно світити.
Ти мені дав золотого коня,
Ти мені дав своє серце розбите.
Я доглядала за вірним конем,
Серце твоє диво-зіллям поїла.
Потім подався ти з дому дощем –
Кінь золотий став заболено-сірим.
Сотні ночей я чекала тебе,
Тисячі днів проминуло – чи сотня?
Де було серце твоє дороге?
Хто цілував твої руки холодні?
Ти повернувся весняного дня,
Та не пішов навіть далі порога.
Ти захотів відібрати коня –
Того, що сірим став із золотого.
Сірий кінь рвався до мене, як міг.
Небо було навіть в тон йому – сіре.
Тільки ти вивів його за поріг –
Грива шовкова ураз почорніла.
Потім у поле пірнула пітьма,
Зорі забрала і трави зелені.
Скинув тебе чорний кінь із сідла,
Кінь вороний повернувся до мене.
Сотня з тих пір вже згоріла заграв…
Тихе життя – наче темна дорога…
Вічне спасибі, що ти мені дав
Вірного друга – коня вороного.
