30.08.2013 11:53
для всіх
205
    
  5 | 5  
 © Ірина Затинейко-Михалевич

Притулок

Притулок частина ІІ

"Дитя дощу"

"Мамо, я люблю Тебе. Прийди за мною!" - мовчання дитяче волало на все горло...

Непокірним дощем тріскала злісно по повних й без того калюжах, розгнівана природа, мов матір нерідна батогом по нечемних дитячих сідницях, нічим перед нею, лютою, не завинивши… Дивні асоціації викликає перший, по-справжньому холодний осінній дощ… Немилий такий, невчасний. Затягнений на весь день, мов жура після невимовної втрати. Втрати, яку не відновити, нічим не відмолити, коли стан «дощу» затягується на все життя…

По той бік метушливої монотонної зливи – у теплій затишній кухні парує м’ятний чай із липовим медом, тихо лунає радіо-релакс і прісність дощу на тому боці дійсності вже не така близька, вже й не така болюча…Зашторені вікна, мов захисний кокон від потрапляння вологи жорстокої реальності у наші душі. Ми боїмось намочити ноги нашої ранимості, до мокрих ніг перехожих поруч людинок нам часто байдуже. І на все знайдеться виправдання. Душа – не склеп для зберігання всіх переживань світу?!

«Дітьми дощу» «обзивають» особливих діток, хворих аутизмом… (скільки слів у лапках). Дощ їх заспокоює, дощ їх обіймає тепліше і надійніше за найрідніші обійми, вода – врівноважує… Жодні лагідні обійми не замінять лагідності крапель води… Стукіт води, мов годинник, чи маятник налаштовує їхню психіку на бодай приблизну розміреність співжиття із оточуючими, чужими їм людьми.

Христинці лише чотири рочки і вона також тимчасова жителька притулку, чекаючи і свого «вироку»… В Христинки рідкісне психічне захворювання – аутизм. В Христинки мама забула давно дорогу додому, заблудивши між п’яними притонами друзів «за інтересами», що стали дорожчими за рідну, занедбану ж нею, хату. Христинку бив тато, найчастіше чомусь по голові, – вона лише не може пояснити, за що… Та це, мабуть, не головна причина її спонтанних криків. Вона не вміє ще розмовляти у свої чотири роки, і вона неспроста запізнилася із першими впевненими словами «мама», «я сяма»… Усі перші лепетання дитячі добряче запізнилися у часі… Вимагаючи своє диким криком, від якого так під вечір болить голова, вона намагається жити; надмірними жестами, постійною непосидючістю, немотивованою агресією - бо ж усе розуміє, що відбувається довкола, вона намагається донести вихователям, що у неї також є почування, біль, свої маленькі радощі. Пояснити нічого не може…

- Я пю антидепресанти, відколи Христинка живе в притулку. Від її крику божевільного можна також збожеволіти. Вона не грається з іншими дітьми, її не цікавить жодна гра, її важко нагодувати, крім цукерків (спробуй не дай – крик, мов ввімкнута сирена, яку нічим не виключиш). Заспокоює хіба потік води, чи то за вікном, коли падає дощ, чи у ванній кімнаті, коли тече вода із крану. Тоді настає на якийсь благодатний час тиша у притулку. А ще, Христинка любить єдиний телевізійний канал, і чомусь лише із новинами – тільки той, на якому цілодобово транслюють новини світу. Дивно, правда? Страшно те, що після позбавлення її батьків батьківських прав, на усиновлення її в якусь хорошу бездітну сімю, черга не стоятиме… Можливо, іноземці хіба, - безбарвним пісним голосом оповідав керуючий притулком другу болісну історію.

- Правда… - І серце стискається від побаченого і почутого. Колись мені вже доводилось контактувати з дітками із таким захворюванням. Пригадую, як п’ятирічний хлопчик, розібрав до останнього найдрібнішого гвинтика батьків величезний трактор. Жоден майстер не зміг потім зібрати цю купу металобрухту докупи. За якийсь час, на перший погляд неадекватний хлопчик, зібрав усе наново, як годиться. І трактор знову міг їхати. Дивно правда? То як можна таких діток вважати божевільними?!



серпень, Київ 2013, далі буде...

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 31.08.2013 17:16  Деркач Олександр => © 

У Вас талант не тільки письменництва, ще талант людяності...

 30.08.2013 21:52  Тетяна Белімова => © 

Важка для коментування тема... Зазвичай ми проходимо повз, опустивши очі... Такий маргінес життя нікого не цікавить - нам пощастило, бо ми по інший бік, там, де сонячне світло... ми не мокнемо під зливою для знедолених.
Ірочко, чудовий твір! Початок - опис зливи, її шумовиння, відчуттів, які вона викликає - просто захоплює! Молодчинка!

 30.08.2013 17:03  Бойчук Роман 

МУРАХИ ПО ШКІРІ! ЧУДОВО ПЕРЕДАЛА БІЛЬ І ГОРЕ! БРАВО, Іро! БРАВО! БОЛЮЧА ТЕМА - до сліз...

 30.08.2013 16:17  Олена Вишневська 

Дуже важко і болісно... проймає...
За що їм таке?..........

 30.08.2013 16:12  Тетяна Чорновіл => © 

Тяжко про таке читати! Але знати потрібно! Дякую Вам!

 30.08.2013 15:33  Світлана Рачинська => © 

... Душа – не склеп для зберігання всіх переживань світу... - неймовірно!... Без слів Іміз. Чудово.