Слово о нас
ІІІ (Полон)(за мотивами "Слова о полку Ігоревім...")
Такі місячні ночі бувають лиш раз на століття,
Щоб зірки діамантами падали в чорну торбину –
Це її, мабуть, звісили з неба покійники й сонце,
Що за обрій зайшло і завершило цілу епоху.
У ворожому стані – шатри, догорають багаття,
Половецька орда, кров’ю впившись, волає піснями,
Шкіра бубна тріщить від бахсиного дикого шалу,
І висвячує бранок Кончак у наложниці нові.
Ґвалт і лемент у таборі третю добу не вщухають –
Ці веселощі зрушують степ, аж вовки причаїлись.
Тільки цноту Каяли розбити не важаться вої,
Але може тому, що упитих не любить ця річка.
Та в одному шатрі не світили вогні смолоскипів
І не лили вина до оздоблених каменем кубків.
Там в душі гіркота причаїлась пораненим звіром,
Руки й ноги мотуззя сплело, надворі – охорона.
«Ти їсти хочеш? Вже три дні лежиш тут.
Води принести? Мову розумієш?» –
Посунулася у шатро знадвору
Чиясь мармиза. Ігор застогнав.
Мармиза щезла. І хвилин за тридцять
Хтось невідомий князеві обличчя
Дбайливо обмивав і витирав.
«Лише мовчи, бо поховають нас,
Коли мене з тобою тут побачать.
Я знаю хто ти, знаю, що ти – князь,
І, може, ти колись мені віддячиш.
Шкода тебе, загинеш ні за що
Від голоду і спраги, бо ніхто
У цім коловороті не згадає,
Що і князі без їжі помирають.
На – їж, на – пий. І вслухайся уважно
У те, що зараз я скажу тобі.
Поразка ця – то кара. Далебі,
Аби ж не відав, як буває страшно,
Коли ти бачиш, як твою сім’ю
Грабують і вирізують чужинці,
А наймилішу ґвалту піддають
І відтинають голову дитинці.
А я таке побачив і не раз,
Як ви приходили, «святі» русини.
Христове військо! Ухопив би сказ
Ту вашу рать дружинну і країну!
Я був малим і випасав овець,
Коли надбігли ваші вурдалаки…
Сестер-красунь лишили на кінець
Уродженці немитої клоаки.
Вітець мій був доволі вже в літах,
Не міг оборонятись, як належить,
Тому у псячих опинивсь кишках…
Апчхи! Прийшла весна, і в мене – нежить…
Що завинила матінка моя,
Котра під серцем дитинча носила?
Як видирали з тіла немовля,
Дивитися було уже несила.
Не знаю, що зробили сестрам ви,
І знати дотепер іще не хочу.
Я лісом гнав, тікав попри стави,
Немов за мною гналась потороча.
Ви мислите, що прийняли Христа
І всі гріхи вам прощено навіки,
Та ваша суть нечиста і пуста,
Бо серцем і душею ви – каліки.
От, князю, ти – гординя із гординь,
Бо хочеш влади, похвали, любові.
Ти б краще стіни мурував святинь,
А то гребеш проти своєї ж крові.
Я знаю, що кажу. Мовчи. Мовчи.
Ви всі такі. Ви заздрісні й недобрі.
Хозари, печеніги, кипчаки
Від вас не раз терпіли скрути чорні.
Та пам’ятай же, князю, пам’ятай,
Що й ви колись самі себе зжерете,
Хтось увірветься у той тихий рай
І дочок порубає на котлети.
Як там Писання Боже промовля?
За око – око, зуб за зуб? Птахами
Сягають неба сльози немовлят.
Воздасться всім за їхніми ділами.
Та не дивись на мене страшно так,
Прийшов я не вбивати тебе, княже.
Ще трохи – і засне старий Кончак,
Орда від оргій втомиться і зляже,
Я ж охорону відведу убік.
Ось маєш ніж, мотузки я попущу.
Не згадуй, князю, прощавай навік!
Найкращий шлях для тебе через кручу.
Не став питань, чому роблю я це.
Відколи постарів, я хочу миру.
Та й коло вас і так уже сільце
Затягують роздробленості діри.
Ми – не святі, а ви своїх дітей
Жорстоким шалом прирекли на згубу.
Рече Яхве: сім поколінь впаде,
Тоді гріхи відпущу і забуду.»
І вислизнув ординець із шатра.
Вставало сонце, затихали вої…
Висвищує ось вітер у вухах –
Осідланий гнідий несе до волі.