24.10.2013 18:04
18+
182
    
  1 | 1  
 © Ірина Червінська-Мандич

Слово о нас

ІІІ (Полон)

(за мотивами "Слова о полку Ігоревім...")

Такі місячні ночі бувають лиш раз на століття,

Щоб зірки діамантами падали в чорну торбину –

Це її, мабуть, звісили з неба покійники й сонце,

Що за обрій зайшло і завершило цілу епоху.

У ворожому стані – шатри, догорають багаття,

Половецька орда, кров’ю впившись, волає піснями,

Шкіра бубна тріщить від бахсиного дикого шалу,

І висвячує бранок Кончак у наложниці нові.

Ґвалт і лемент у таборі третю добу не вщухають –

Ці веселощі зрушують степ, аж вовки причаїлись.

Тільки цноту Каяли розбити не важаться вої,

Але може тому, що упитих не любить ця річка.

Та в одному шатрі не світили вогні смолоскипів

І не лили вина до оздоблених каменем кубків.

Там в душі гіркота причаїлась пораненим звіром,

Руки й ноги мотуззя сплело, надворі – охорона.

«Ти їсти хочеш? Вже три дні лежиш тут.

Води принести? Мову розумієш?» –

Посунулася у шатро знадвору

Чиясь мармиза. Ігор застогнав.

Мармиза щезла. І хвилин за тридцять

Хтось невідомий князеві обличчя

Дбайливо обмивав і витирав.

«Лише мовчи, бо поховають нас,

Коли мене з тобою тут побачать.

Я знаю хто ти, знаю, що ти – князь,

І, може, ти колись мені віддячиш.

Шкода тебе, загинеш ні за що

Від голоду і спраги, бо ніхто

У цім коловороті не згадає,

Що і князі без їжі помирають.

На – їж, на – пий. І вслухайся уважно

У те, що зараз я скажу тобі.

Поразка ця – то кара. Далебі,

Аби ж не відав, як буває страшно,

Коли ти бачиш, як твою сім’ю

Грабують і вирізують чужинці,

А наймилішу ґвалту піддають

І відтинають голову дитинці.

А я таке побачив і не раз,

Як ви приходили, «святі» русини.

Христове військо! Ухопив би сказ

Ту вашу рать дружинну і країну!

Я був малим і випасав овець,

Коли надбігли ваші вурдалаки…

Сестер-красунь лишили на кінець

Уродженці немитої клоаки.

Вітець мій був доволі вже в літах,

Не міг оборонятись, як належить,

Тому у псячих опинивсь кишках…

Апчхи! Прийшла весна, і в мене – нежить…

Що завинила матінка моя,

Котра під серцем дитинча носила?

Як видирали з тіла немовля,

Дивитися було уже несила.

Не знаю, що зробили сестрам ви,

І знати дотепер іще не хочу.

Я лісом гнав, тікав попри стави,

Немов за мною гналась потороча.

Ви мислите, що прийняли Христа

І всі гріхи вам прощено навіки,

Та ваша суть нечиста і пуста,

Бо серцем і душею ви – каліки.

От, князю, ти – гординя із гординь,

Бо хочеш влади, похвали, любові.

Ти б краще стіни мурував святинь,

А то гребеш проти своєї ж крові.

Я знаю, що кажу. Мовчи. Мовчи.

Ви всі такі. Ви заздрісні й недобрі.

Хозари, печеніги, кипчаки

Від вас не раз терпіли скрути чорні.

Та пам’ятай же, князю, пам’ятай,

Що й ви колись самі себе зжерете,

Хтось увірветься у той тихий рай

І дочок порубає на котлети.

Як там Писання Боже промовля?

За око – око, зуб за зуб? Птахами

Сягають неба сльози немовлят.

Воздасться всім за їхніми ділами.

Та не дивись на мене страшно так,

Прийшов я не вбивати тебе, княже.

Ще трохи – і засне старий Кончак,

Орда від оргій втомиться і зляже,

Я ж охорону відведу убік.

Ось маєш ніж, мотузки я попущу.

Не згадуй, князю, прощавай навік!

Найкращий шлях для тебе через кручу.

Не став питань, чому роблю я це.

Відколи постарів, я хочу миру.

Та й коло вас і так уже сільце

Затягують роздробленості діри.

Ми – не святі, а ви своїх дітей

Жорстоким шалом прирекли на згубу.

Рече Яхве: сім поколінь впаде,

Тоді гріхи відпущу і забуду.»

І вислизнув ординець із шатра.

Вставало сонце, затихали вої…

Висвищує ось вітер у вухах –

Осідланий гнідий несе до волі.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!