Королівна Золотих драконів
казкова поема
Принц привіз принцесу. Нам таке не дивно:
Шовк мережить плечі, коси золоті…
І життя не знає, й не любила сильно,
І не працювала жоден день в житті.
Іншій клявсь в любові, посміхавсь нещиро,
Сипав поцілунки, як любов з очей…
А вона чекала, а вона любила,
Берегла від лиха і від злих людей.
Так, жила в печері. Не носила шовку.
І тримала замість кішок і котів
Золотих драконів, що дивились вовком,
Та були вірніші за мільйон вовків.
Треба було слухать золотих драконів,
Що кидались врозтіч у його прихід!
Хто вона? Знайома. Хто вона? Стороння.
Їй триматись далі від весілля слід!...
Він прийшов надвечір на її узгір’я,
Вечоріло сонце на пустих полях.
***
«Ти даси драконів на моє весілля?
Дуже наречена хоче цих розваг!
Я ж бо знаю точно, що вони слухняні,
Трохи гонорові, та без тебе лиш,
Добрі ж - у твоєму, бачиш, керуванні,
Ще й холоднокровні – зроблять, що звелиш.»
***
Тихо так ступила із печер назовні,
В білій-білій сукні, гарна із лиця:
«Знаєш, ці дракони – досить теплокровні,
І вони не терплять льодові серця.»
***
«Слухай, - мовив гнівно, - досить уже казки!
У самої очі – як горять в вогні!
Ти ж мені постійно кликала поразку
На отій далекій чорній чужині!
Признавайсь, чаклунко, - ти стомила військо,
Ворогам надала невичерпних сил?»
***
Небо було світле, невимовно чисте,
Кольору красивих золотих чорнил….
***
«Я тобі не мстила.
Я тобі простила.
Я ж тебе любила попри біль розлук.
І твоєму війську зілля не варила,
Бо було достатньо цих сердечних мук.
Я – не чарівниця, не якась химера,
Навіть не ворожка з тисячею літ…»
***
«Хто ж ти?»
***
«Я – жар-птиця, що живу в печері,
Бережу драконів від усяких бід.
Я ж бо тут здалека, у моїй сторонці
Всі такі – жар-птиці, вір мені, не вір…
У моїх очах то не вогонь, а сонце,
Сонечко вечірнє із далеких гір.»
***
«Але ж проклинала темними словами,
Насилала лихо криком голосним?»
***
«Ні, – лише просила місяця ночами,
Щоб вернулось військо і ще ти – за ним. »
***
«Щось я не спізнаю, чи зі мною чесна,
Чи то є правдиві ті твої слова.
Що ж ти відчувала, як привів принцесу?
Пене, вже тоді ти всіх людей кляла?»
***
«Ні… Тоді, - згадаєш? – розгулялась хуга,
Геть напнула світом снігову вуаль.
Десь закралась в серце невимовна туга,
І прийшла в печеру ця тонка печаль.
У кутку лежали стомлені дракони.
Я їх запитала, - тут ось, при вогні, -
«Лишите, можливо, теж, не мов сторонню?»-
«Ми завжди з тобою…» - мовили вони.»
***
«Але ж я так само говорив постійно,
Звісно, задля жарту, – щоб було миліш!
Чом же ти їм віриш, дивним цим створінням,
А мене чекала, - хвильку, і не більш?»
***
«Доки не вернувся, я тебе чекала,
Я тебе любила, доки не прийшов…
У душі твій погляд всі роки ховала,
Берегла у серці ту твою любов.
А дракони, кажеш? Та ж вони – не люди,
Душу не обманять, серце не вкрадуть…
Я тому до скону берегти їх буду,
І вони зі мною згинуть всі, мабуть…»
***
«На страховиськ жовтих принца проміняла?»
***
«Це мої найкращі друзі чарівні.
Я їх і раніше геть не полишала,
І вони зі мною весь цей час були.
Тільки їх приспала - і до тебе бігла,
Слухала, жаліла, цілувала, йшла…
Пам’ятаєш вишню нашу перестиглу,
Що завжди так пізно, під кінець, цвіла?
Чи забув ти сосни, де колись ходили,
Де мене ти вперше цілував тоді?
Що ж зробив ти з нами, з нашим щастям, милий?
Погубив далеко десь на чужині?»
***
Знітився. І очі опустив додолу.
Простяглось мовчання. Сонце геть зайшло.
Небо пило з лісу глибочінь прозору,
Десь собі у хмарах золотих пливло.
***
«То мене чекала?»
***
«Вірила, любила,
Сподівалась сильно, що біда мине,
Що вернеш додому і до мене, милий,
Що всміхнеться з неба сонце золоте.
Не впадала в відчай, та й роботу мала –
То збирала трави, то плела вінки,
То, ти знаєш, сукні дрібно вишивала,
Гарні скатертини й білі рушники.
Сльози проливала геть без перепони,
Плакала ночами, та й, було, вві сні…
Але рятували ті ж-таки дракони,
Добрі вірні друзі, золоті мої.»
***
Знітився він вдруге. Серце стало битись
Мабуть, вдвічі швидше. Потім проказав:
«То не я, то батько змусив оженитись,
Я оту принцесу навіть і не знав.»
***
«То мені відомо, - мовила, всміхнувшись, -
Ти живи, як знаєш, не виню тебе.
Зацарюєш зараз, з воєн повернувшись,
І забудеш швидко цю любов й мене…»
***
«Та, - почав жалітись, - нащо та корона,
Як не маю щастя, волі і мети?
В тебе хоч є друзі, ті твої дракони,
Я у мене тільки що було – то ти.»
***
«В тебе є принцеса, – хоч мені це гірко, -
Кажуть, ходить в шовку, в перлах дорогих.
От і маєш долю, і щасливу зірку,
І придане славне маєш ще до них.»
***
Знову не знайшовся, що тут їй сказати,
Бо вона впізнала всю таємну суть.
***
«Ти мене ж не будеш, правда, проклинати?
Чарувати чорно і зганяти лють?»
***
«Ні, повір, не буду.»
***
Понесло розмаєм.
То було нелегко їм обом прожить.
***
«Ти мене ще любиш?»
***
«Я того не знаю.
Щось лишилось в серці і собі болить.»
***
«А чому не скажеш і не запитаєш,
Чи іще люблю я тінь твоїх очей?»
***
«Надто було слізно і болюче, знаєш,
Це себе питати стільки тих ночей.»
***
«Може, ти ще любиш?»
***
«Нащо, милий, мучиш,
Нащо мені болю знову завдаєш?
Тут мені, жар-птиці, добре так, на кручі,
В тиші і спокої… Без людей цих… Теж…
Тут збираю трави(хоч не варю зілля!)…
Ну чого питаєш? Нащо тобі це?»
***
«Ти даси драконів на моє весілля?»
***
«Як ти гарно кажеш – тільки на твоє…
Так, воно не наше. Сталось так, не спільне.
Але відмовляю не тому за них:
Золоті дракони дуже-дуже сильні,
І вони не люблять цих сердець слабких.»
***
«Може, їх немає? Може, ти смієшся
Із моєї просьби, бачиш, із біди?
Може, ти з чаклунством кожний день ведешся?
Ну чого замовкла? Чуєш? Говори!»
***
«Слухаю твій голос. Знаєш, досить дивно.
Щоб ти знав, із цвіту варю тільки чай.
Думала, ти добрий. Думала, що сильний.
Думала, що любиш палко, пробачай…
Хочеш ти впізнати тих моїх драконів?
Підросли добряче крихітки мої!
Їм не треба слави, шуму і корони,
Вірні вони дуже – й зовсім не слабкі.
Тим не менше, добрі, неймовірно щирі…
Глянути - поглянеш. Лиш не клич біди…
Але, як побачиш, то іди із миром,
Я тебе простила, відпустила, - йди.»
Сонце зовсім сіло.
Десь на паралелі
Із його проміння ніч пряла пітьму.
Залишивсь чекати він коло печери,
Думав, що в палаці мовити йому.
Раптом ледь не впала з голови корона,
Заслонивсь від чуда – що за дивна річ!
Вийшла Королівна Золотих драконів,
Золота, як сонце, мила, наче ніч.
Мов у дивній казці, так собі стояла, -
І волосся, й очі, і тонкі вуста…
Тихо зверху зорі дійство споглядали,
Навіть місяць білий з дива в річку впав.
Ледь собі рукою повела – одразу
Золоті дракони їй до ніг лягли.
На горі спинилось все, що зналось з часом,
І туман розвіявсь, й не було імли.
Знай, що там, де сонце одчиняє двері,
Де міниться сріблом глибочінь криниць, -
Там, серед драконів, на горі, в печері
Ще чекає щастя краща із жар-птиць.
Маєш подолати різні перепони,
Щоб знайти далеко дуже від людей
Світлу Королівну Золотих драконів,
Чарівнішу сонця і миліш ночей.
